Богдан Ступка — знакове ім’я для національного театру, кіно та суспільного життя. І не треба додавати — народний артист України, художній керівник Національного театру імені І. Франка, екс-міністр культури… Досить тільки сказати — Богдан Ступка, й усі знають, навіть люди, далекі від мистецтва, що це легендарний актор. Так було й за життя Майстра.
Три роки тривали пошуки найвдалішої ідеї пам’ятника, що став би достойним і переконливим символом на могилі Богдана Ступки на Байковому кладовищі у Києві. І ось ці роботи наближаються до завершення. Про перипетії виникнення проекту пам’ятника, а також згадками про не парадного, не офіційного, а родинного й коханого Бодика ділиться директор Київської майстерні театрального мистецтва «Сузір’я», невістка Богдана Ступки Ірина Батько-Ступка.
— Уже три роки, як немає Богдана Сильвестровича. Ви, окрім того, що були в родинному колі, мали з ним певні ділові стосунки, були справжніми друзями. Відомо, що він дуже добре ставився до вас. Про що згадується нині?
з якою він розлучився цього року) з донькою Устиною.
— Я ніколи його не забуваю! Богдан Сильвестрович, Бодик, як ми його називали в родині, завжди зі мною. Його фотографії, різні, багато, у мене всюди — й на роботі, й вдома. Та найголовніше, що пам’ятаю ті мудрі, важливі речі, яких він мене вчив. А це — терпіння, вміння змовчати там, де треба, не говорити зайвого. Усю цю мудрість по-справжньому я осягаю тільки тепер. Раніше була досить різкою, могла щось сказати, не подумавши, а от тепер, з плином часу, розумію, які справедливі, розумні речі він хотів до мене донести.
Цікавий сон нещодавно наснився Устинці (13-річна онука Богдана Ступки, — ред.). Нібито стоїть уся родина, а Устинка одна, й ніхто з нас до неї не підходить, а підійшов тільки Бодя. Вона каже йому: «Дідусю, вибач мені!» Він запитує: «Чому ти вибачаєшся, дитинко? Ти ж ні в чому не винна! Життя прекрасне, живи!» Отакі слова. Він ніколи нікому не снився з нас, і мені здається, що це такий знак, що він звернувся саме до своєї улюбленої онуки. До речі, спілкуючись нині із багатьма людьми, чую, що всі наголошують на думці, наскільки те покоління старших акторів — таких, як Богдан Ступка, Кость Степанков, Лесь Сердюк, Ада Роговцева, дай Боже їй здоров’я, любило спілкуватися з молоддю й передавали їм свої знання та вміння, якісь професійні таємниці.
— Як ви підтримуєте пам’ять про Богдана Сильвестровича у своїх дітях — Устинці та Богданові Ступці-молодшому?
— Вважаю своїм найголовнішим завданням підтримувати в дітях думку про те, що вони — цього роду, прагну, щоб пам’ять про діда була їхньою душевною потребою. Вдома ми називали Бодика ще «Доном Корлеоне». Отаким він був, сила й доброта. Він не міг довго на когось сердитися, ображатися. Настільки органічно вмів поєднувати в собі отаку значну велич господаря родини, свого клану й водночас вміння веселитися з дітьми, гратися з ними, і це було неймовірно.
— Провідуєте могилу Богдана Сильвестровича часто?
— Так, ми часто приїжджаємо, прибираємо, особливо Устинка любить це робити.
— Що ви подумки кажете йому?
— Передусім прошу вибачення. Розумію, що зверху все видно, душі померлих усе знають про нас, тому вибачаюся за свої помилки. Навіть коли щось подумаю погане, думка про Бодю мене зупинить. Нині він став для мене тим гальмом, яке не дозволяє мені робити дурниці. Я знаю, що десь там є людина, яка дуже багато зробила для мене, моєї родини, й не хочеться його підводити, завдавати йому болю. Намагаюся жити, як жив він. Не роби нічого поганого й собі, й усім, хто навколо, роби добро; можеш допомогти — допоможи й не вимагай за це подяки. Богдан Сильвестрович був для мене всім! Навіть своєму рідному татусеві казала: ти маєш бути щасливим, що я знайшла ще одного такого тата, як ти. Бодя був мені дуже близькою людиною, ми могли з ним говорити про все, могли мовчати про все. Годинами сиділи мовчки, кожен щось своє робив, він часом запитував: «Ірусечко, тобі щось треба чи не треба, хочеш щось сказати чи не хочеш казати?» І якось у процесі мовчання сама собою вимальовувалася для мене картина; не говорячи, доходила висновку, що цей негатив не важливий, цим не треба його турбувати. Хоч я могла користуватися його іменем у своїх гастрольних справах, але ніколи цього не робила. Він дуже любив неспокійних людей, які експериментують, щось шукають, вигадують. Тому завжди підтримував мене у всіх моїх починаннях. Вірив у мене, надавав сили, впевненості у собі, знання, досвід. А це ж найважливіше, коли хтось у тебе вірить. Я Бодю дуже любила, мені не вистачає його як найкращого друга…
— Як ви вважаєте, спорудження пам’ятника на могилі Богдана Ступки — це справа держави чи сім’ї?
— За великим рахунком ніхто нікому нічого не винен. Але в державі не так багато таких видатних людей, що несли славу України по усіх усюдах, гідно представляли своїми мистецькими здобутками нашу країну. Богдан Ступка серед них. На яких би міжнародних фестивалях він виступав, перше його слово було про Україну. Через нього люди різних континентів пізнавали Україну. І хоча скільки він мав пропозицій, ніколи не виникало думки покинути країну. Таких людей держава повинна шанувати. Коли буваю на Байковому кладовищі, мені стає соромно за стан могил наших видатних людей. Адже Байкове кладовище — це не просто місце, де ховають, це — певний меморіал, куди люди на екскурсії ходять, тому, мені здається, держава має дбати про це.
— Нині вже готовий проект, іде виготовлення пам’ятника. Чому за його скульптора обрали саме Михайла Реву?
— Із Михайлом Ревою Богдан Сильвестрович познайомився в Одесі, вони дуже подружилися. Михайло — геніальний художник, талановитий, надзвичайно творча людина, до речі, плануємо на день народження Богдана зробити представлення робіт Михайла Реви. Богдан Сильвестрович дуже любив Мішу, радів, коли той приїжджав у гості. Коли народився маленький Бодик, не було питання, хто буде хрещеним батьком, усі дружно сказали: «Міша!» Мені здається, що скульптором надгробного пам’ятника повинен бути той, хто не просто знав Ступку, а глибинно його розумів. Цей пам’ятник — перевернуте коренями догори дерево — передає філософію життя й ставлення до життя Богдана. Пам’ятник йому не має бути банальним, тут потрібна глибока, космічна образність. Дерево — символ вічного життя, вічної сили. Коли людина помирала, там, на батьківщині Ступки (народився Богдан Ступка 27 серпня 1941 року у смт. Куликів Жовківського району на Львівщині, — авт.), дерево викорчовували й ставили корінням догори. Коріння — це сила духу, безперервність, енергія, що нікуди не дівається, яка дає наснагу тим, хто залишився. Це дуже символічно. Пам’ятник буде вилито з бронзи, він стоятиме на камені, який його віддзеркалюватиме, мозаїкою викладуть образи-ролі Богдана Сильвестровича з графічних портретів Сергія Якутовича. Буде також хрест — саме такий, як носив Ступка на грудях…
алла Підлужна
