Сергій Чура помер у госпіталі після важкого поранення
«З війни Сергій телефонував і вранці, і ввечері, – розповідає мати бійця Марія Сергіївна. – А коли у вересні з відпустки знову повертався на фронт, то раптом затужив: «Не хочу їхати вже туди, мамо…» Та що можна вдіяти? «Ой, синочку, вже недовго лишилося. Відслужиш ще півроку й повернешся…» – витирала собі та йому сльози. А він, напевно, відчував, що живим уже не повернеться…»
…29-річного Сергія Чуру з села Лошнів Теребовлянського району призвали 28 квітня ц. р. Спочатку проходив військові навчання на Рівненщині, згодом – на Яворівському полігоні, а звідти у складі 128-ої гірсько-піхотної бригади поїхав на Луганщину.
– Сергій до війни їздив з будівельною бригадою на заробітки до Києва, – згадує Марія Сергіївна. – Перебивався тимчасовими підробітками і мені допомагав по господарству. Він ріс без батька з десяти років і зазнав біди більше, ніж добра. Його батько хворів і помер у 42 роки, а я залишилася з двома дітьми на руках – Сергійком і його старшою сестрою Олею…
Востаннє Сергій зателефонував до рідних у понеділок, 9 листопада: «Мамо, ми вже в дорозі, наша колона поїхала вперед, а ми ще чекаємо на дозаправку»… Бійці зі Станиці Луганської поверталися до Львова і Сергій планував на кілька днів приїхати додому, але дорогою потрапили під обстріл. Сергій сидів попереду збоку від водія і снайпер через вікно влучив йому в голову. З важкими травмами – вибитим оком і розтрощеною головою – бійця доправили до Харківського військового шпиталю.
– Ввечері 9 листопада я вже сама зателефонувала до сина, щоб дізнатися, як справи, але ніхто не відповідав, – з болем каже Марія Сергіївна. – Те ж було й у вівторок вранці, а вже в обід його командир повідомив про нещастя… Ми із зятем відразу поїхали до Сергія в госпіталь. Мене впустили до нього в реанімацію лише на кілька хвилин. Він лежав у комі, підключений до апаратів, голова була забинтована. Поруч стояла медсестра і просила не плакати й не говорити. Я тільки похлипала в хустинку і вийшла. Наступного дня мене вже впустили на довше, бо я дуже просилася під дверима, посиділа біля Сергійка, погладила його за руки, поговорила, але він не реагував…
У п’ятницю Марія Сергіївна повернулася з Харкова додому, а в неділю, 15 листопада, Сергій, не приходячи до тями, помер…
– Де б я могла подумати, що прокинуся вранці, а мого сина вже не буде, – плаче пані Марія. – В голові не вкладається, тим більше, що вони вже поверталися на мирну територію. Сергійко так тішився, що приїде додому на празник на Михайла, тільки приїхав… у труні. Тепер стоїть один його портрет у хаті, а другий – на цвинтарі. Встану щоранку, подивлюся на нього, розповім йому про свої печалі і йду з тим тягарем до роботи…
Ірина КОШІЛЬ
