Філіц Христина – лікар-психіатр, психотерапевт, членкиня Української Асоціації Християнської психології: «Ніколи уявити не могла, що буду психіатром, а тим паче психотерапевтом. Для мене це була «невідома» (на перший погляд) і надто відповідальна професійна ніша, не дивлячись на те, що завше любила лікувати і розмовляти з людьми… Втім, усе склалося, як повинно було бути: я маю змогу вчитися у найкращих фахівців, переймати їх досвід, бачити психотерапію «очима» попередників, а тим самим дотикатися до царині наук (після філософії) – психіатрії та допомагати її знаннями людям».
1. Стереотип, який досі обманює нас:
Ми звикли думати ще з дитинства!, що ознака сильної людини – це спроможність принижувати, ображати, фізично, чи морально гнобити, а ще бути гордими, зарозумілими, черствими… Натомість той, хто не може себе так поводити оцінюється, як слабка і нікчемна – парадокс, бо все з точністю навпаки. Щоби бути злою людиною непотрібно мати внутрішню силу і міцний духовний стержень, найлегше проявляти себе саме в такому «світлі». У той же час бути доброю і гідною людиною потребує великої внутрішньої сили і міцного духовного стержня. Світ залюбки намагається ламати таких людей, тим самим перемінити їх з Людей в людей, адже сил бути гідною людиною здавалося б все менше і менше… Я люблю наводити приклад із булінгом: кого ми називаємо сильним? Хто для нас слабкий? На кого ми хотіли в дитинстві бути схожими? А чия шкура нам не приємна? Та звісно, що краще булити, а ніж бути буленим, звісно, що «сильний», лідер, кращий – це той хто булить. Нічого не вартий і слабкий той, кого булять… І так ми би жили собі в ілюзії, якби «слово не взяла психологія», бо все навпаки: люди нещасні, ображені, обділені любовю. Та що там любов`ю – людським ставленням, і такі обов’язково почнуть ображати і ненавидіти інших, надто бо багато потрібно сил людині, щоби любити за таких умов. Сила – це любити, слабкість – це ненавидіти. Слабкий той, хто несе в собі все зі знаком мінус і тим самим «пропонує» це іншим. Сильна людина – це та, яка залишається Людиною всупереч усьому. Тепер нехай злі люди з тим живуть))…. Рятівна стратегія «якщо я можу ображати інших, бути нахабним, зверхнім, і багато іншого, значить я сильний… – розвіяна не одним психоаналітиком і навіть просто мудрою духовно людиною».
2. Творчість, як самотерапія:
Творчість ніхто не сприймає серйозно. Я зараз не про маловажність творчих професій, а про те, що творчість немає меж, законів, правил, одноманітності, чи обов’язковості… Творчість є тим полотном, де можна творити все і навіть більше. І чим більше в тобі фантазії пориву, тим більше «на тебе роззявляють рота». У психіатрії та й у звичному житті такої розкоші немає. Тільки ми хочемо проявити себе «серйозно» (висловити думку, бажання, не бажання, емоцію) нас або критикують, або насміхаються, або знецінюють, «забороняють нас», або не чують взагалі. Місцями називають психічно хворими, не маючи на це ні права, ні знань, щоби розкидатися діагнозами. Більше того, як тільки ми озвучуємо, або робимо щось не так, як би хотілося комусь поруч – це автоматично ставлять на заборону. Де об’єктивність? У світі її дуже мало. Є люди, котрі відстоюють себе і своє, втрачаючи людей, але залишаючи собі себе. А є люди, які ламаються, а тоді приходять лагодити себе до фахівців. Тому творчість є тим недоторканим, бо «не серйозним» плацом для самовираження і самолікування від «світу». У творчості ми справжні, нам можна про все сказати, буквально і алегорично. Творчість є пігулкою для очищення нашої психіки від психологічних тортур, яка синтезується всередині нас, коли ми творимо. Єдине на що варто звертати увагу це на це частковість звільнення від негативу, болі, страждань та інших почуттів, що ранять і розвивають всі можливі захворювання. Займатися творчістю корисно, творіть у різний спосіб. У творчрсті безпечно бути собою, адже там ви «безпечні» і для інших, а між тим, будьте уважні до себе в моментах, щоби не пропустити період, коли вже варто йти за допомогою до фахівця.
3. Фанатичне працелюбство/гонитва «за власною тінню?»:
Людині завше буде мало часу і життя в цілому. А знаєте чому? Тому що окрім свого життя, на її плечах і в очах є життя ще сотень інших людей, які наче б то кращі, краще живуть. Якби ми жили своє життя, виконували б свої життєві завдання, задовольняли очікування покладені нами (виключно) на нас… а не зібрали всі можливі і досяжні нашій заздрості, або ж скромній фразі «я теж так хочу», то потім не прийшлося би висолопивши язика похапцем реалізовувати все це, тільки, аби встигнути… Людський ресурс звісно величенький, але ще ніхто не стрибнув вище своєї голови… Якщо людина виконує свою життєву місію, вона ніколи не видихнеться і не впаде в астенію, невроз, чи депресію… Тому що ці стани виникають виключно, коли людина втомилася «жити не лише своє життя», а тому живе в шаленому ритмі, себто проживає своє і ще багатьох людей життя, у всіх проявах цього словосполучення. Яскравий приклад фанатичного працелюбства є досягнення в професійній сфері. Люди не готові бути собою спокійно працюючи «за своїм шматком», отримуючи гідний прибуток. Успіхи і «терміни» незнайомих людей, чи колег не дають спокою і задоволення тим, що є на сьогодні в нас. І це не тому, що чужі досягнення і працездатність насправді більші, чи кращі, а тому що людям важко побачити себе збоку і те, що вони роблять… для них не помітне їхнє на всі 100%, вони вічно не допрацьовують перед собою. Це як дивитися на світ через збільшуюче скло, а на себе через зменшувальне, а тому потрібно більше, краще, швидше… Роботодавцю це на руку)), а як бути з нашим ментальним і фізичним здоровям? Як правило такі люди одного дня опиняться з оберемком симптомів підсумованих в діагнози. І не факт, що і тоді людина дозволяє собі усвідомити причину…
4. Життя, як фаст-фуд: швидко, шкідливо, але місцями і смачно:
Фаст-фуд завжди в моді, але лише для тих, хто не вміє по-справжньому брати від життя максимум. Прожити життя теж можна по фаст-фудівськи. Економлячи на житті, люди часто існують собі успішно займаючись самообманом. Існувати направду легше, дешевше, не потрібно особливо «напружуватися». Коли люди економлять на часі, енергетичному ресурсі – вони обирають фаст-фуд, перекусити швидко і бігти далі жити. Але життя є цілісним і це вже інша історія – життя включає в себе і час на їжу… Кожен аспект буття людини має свій сенс і свою роль. Часто трапеза смакування, а перед тим приготування замінюється фаст-фудом, як наслідок одна з ланок випадає… і добре якщо одна. Частенько і наше життя перетворюється на суцільний фаст-фуд, де все швидко, де неважливі речі стають важливими, а цінні, переходять в розряд «або швидко, або ніяк». Зверніть увагу на що ми витрачаємо життя? Все перевернулося з ніг на голову, коли проводити час з рідними є вимушеним обов’язком, на який виділяється крихта часу, або час на «побути самим зі собою», його взагалі немає, або час на духовний розвиток… Те, що має в житті цінність ми споживаємо, як фаст-фуд – швидко і без особистих вкладань, а в те, що насправді вартує мізер ми наполегливо вливаємо свій час, енергію, емоції, фінанси. Може бути ще гірше: купляємо і працюємо на те, що коштує, і нехтуємо тим, що немає ціни, бо безцінне….
5. Як залишитися собою у світі, який намагається змінити тебе?
Мабуть найважче, що людина повинна осилити розумом і серцем – це залишитися собою у світі, що перекроює її. Маленька дитина народжується і вже від тоді починається її формування. Добре якщо формування її, як ментальної особистості, як тілесної людини, як духовної матерії відбувається в безпечних умовах, а головним правилом тим, хто зрощує буде: «але і кожен має право на себе», а не «твій дідо так жив, таким був і тобі туди ж». Є ще плачевніші варіанти за яких людину формують нав’язані фрази з розряду «бо»: «бо так файно, бо так модно, бо так правильно, бо так зазвичай, бо так треба». Не менш важливо дотримуватися меж між вседозволеністю і свободою самовираження і само ідентифікації. Це мабуть одне з тих небагатьох місць, де варто зважати на межі, адже вони мають раціональне зерно.
А ще НІКОЛИ не порівнювати себе з іншими. Одна (руйнівна) справа, коли нас до цього привчають з дитинства, інша справа, коли ми виростаємо і можемо тверезо відслідкувати наслідки порівнювання проаналізувавши їх. Але що поробиш, ми часто боїмося аналізувати, через перспективу відмовитися від звичного, навіть якщо воно шкодить нам. Зручніше, коли та шкода наче б то не помічена, не проаналізована, здається, що вона в тіні нашої свідомості… Тому ми швидше за все беремося жити за стандартними схемами мислення двох олівців: «я не достатньо гострий», «мені бракує кольору»… Парадокс, правда ж? Якби кожен навчився бути особистістю, а не вдавати її, чи відверто демонструвати безОсобистість – світ ніколи б не зміг видихати нас в боротьбі за «кращим», «іншим». Психотерапія дуже добре допомагає в цьому місці, а картинка діє, як нагадування про терапевтичні усвідомлення для їх інтеграції в щодень.
6. Топ-причина «нещасності» людей?
Вони втрачають зв’язок із сакральною архетипністю – з Творцем. Звідси і починаються всі проблеми від найменших і до душевно глобальних. До прикладу є люди, що підсвідомо «не знають», про право на помилку. Більшість, що приходить на консультацію, відкривають у собі підсвідому упередженість, яка так і горланить: «ти не маєш права на помилку, але якщо і маєш, то ти недостатньо розумний, сильний, успішний, здоровий, красивий, везучий… Помилки роблять саме такі, а ти хочеш бути таким?» Краще загнати себе в рамки «безпомилковості» і страждати там, бо насправді одного бажання не достатньо… На світі немає людини, яка б ніколи не помилилася, але є люди, що спокійно до цього ставляться тому їхні помилки непомітні для інших. Дозволяти собі слабкості є силою, передумовою до ресурсного успішного життя, а не вигорання, депресій і хронічного незадоволення життям. По великому рахунку людина сама вирішує бути їй щасливою, чи ні. Картати себе за помилки, втому, не бажання, свою думку, вичавлювати останні краплі енергії, чи Вартує лише задати собі запитання: «що мене засмучує і токсично забирає енергію?» Відповідь багатьох звучатиме: «думка інших людей», «очікування інших». А далі задайте собі питання: «що потрібно зробити щоби зупинити це?» Та напевно перестати зважати на думки і очікування інших. Чому ж так важко це зробити? Тому що людина підсвідомо не хоче взяти відповідальність на себе. Відповідальність жити так, як хоче, а наслідки сприймати, як результат, а не як причину чужих думок. Еге ж людина схильна до делегації відповідальності у «невидимий спосіб» – і це не навмисно. Просто в ключовий момент легше сказати «а мене так виховали, навчили, травмували» і це нормально, адже психіка шукає виправдання безвідповідальності. У людей є безліч інструментів зробити своє життя комфортним і радісним, але далеко не кожен використовує, а дехто взагалі не бачить їх… Бібліотерапія, духовні практики, філософські книги, психотерапія, хобі – і це лише базові інструменти. А якщо я скажу, що «інструментами» також є і люди, люди, які оточують нас? Єдине, що заважає нам – це незнання з якого боку підійти до тих «інструментів», психотерапія в допомогу. А там і недалеко до головного інструмента – до себе самих)). Бути в добрих відносинах з Творцем і є безпрограшною стратегією виходу з будь-якої ситуації переможцем, бо ми знаходимо себе справжніх і маємо сили залишитися собою в цьому мінливому й необґрунтовано вимогливому світі. Тим, хто поки не готовий до таких відносин, спершу потрібно відвідати психотерапію… вона буде тим першим, не таким кардинальним (як зв’язок із сакральною архетипністю…) кроком до змін.
7. Непомітна альтернатива нарко і алкозалежностям доступна всім.
Гаджетозалежність, залежніть від соцмереж, ітернетзалежність…. Багато варіацій говорять про одне: про небезпеку, яка страшніша за наркотики і алкоголь… Абсолютно без перебільшень. Причина в тій разючій небезпеці криється в тому, що люди залежні від речей, які сприймають за норму. Чому норму? Через поширеність і «неохідність», або через «бути в темі». Все, що норма не стикається з протидією і викоріненням.. немає з чим боротися… Наркозалежний суттєво відрізняється від на благополучного соціуму (в плані шкідливих звичок, що перемінюють його особистість), а тому наштовхується на ревний протест суспільства, відсторонення. Нечасті випадки наркозалежності не можливо не помітити, а ось гаджетозалежність повсюди, це ж норма. Норма просинатися і хапатися за телефон, норма з ним засинати, норма проживати з ним весь свій вільний час, а якщо він не вільний – зробимо вільним (рука ж тягнеться, а мізки ще більше). Немає кому з ким боротися, якщо всі одинаково залежні. Фон суцільний і ми в ньому зливаємося в єдину масу гаджетозалежних наркоманів. Це жахливо, бо наслідки такі ж, як і в наркозалежних… нехай перебіг буде різнитися, але спільний «кайф», шкідливість звички і результати, втім майже ніхто про ці наслідки не говорить в дії. Життя наркозалежних руйнується поступово, людина деградує у всіх планах, втрачає себе, здоровя, рідних, можливості, майбутнє, час. Так само працює і гаджетозалежність. Скільки ми втрачаємо часу, себе і свого, коли гортаємо всі можливі інтернет-платформи, а скільки гортаємо без жодної користі для нас? За таких умов кожен з нас має бути для себе лікарем, без того ніяк: виробляти звичку мандрувати просторами гаджетів у визначений час і термін. До прикладу, визначити для себе загальний час перебування в соцмережах, в ідеалі це за реальної потреби, а не на автоматі заходити і гортати стрічку, новини, вивчати життя інших… цей час має бути чітко регламентований, як час перебування в туалеті… на перший погляд це звучить дивно, але правдиво. Якби ми використовували гаджети за призначенням дзвінки, смс, фото – нам не прийшлося б лікуватися від залежності від них. Подумайте на хвилю, як гаджети витісняють життя з людей і забирають людей в людей…
У новому 2024 бажаю божественного миру в душі кожної людини, що живе на планеті Земля. Миру, за яким неодмінно прийде світла перемога великої нації -України. Нехай Господь пробачить нам і захистить. З Новим Роком! З Божим Роком!
Журнал БІЗНЕС ЖИТТЯ МІСТА. CITY LIFE BUSINESS
