Цього року наша землячка й уродженка Львівщини Наталя Бучинська (Наталя народилася у Львові, а згодом з батьками переїхала до Тернополя, — ред.) святкує 20-річчя творчої діяльності.
Втім, на малій батьківщині Наталю Бучинську нині раді бачити не усі. Так, у березні цього року кілька десятків громадських активістів пікетували Львівську обласну філармонію, закликаючи людей не йти на її концерт. Кажуть, не можуть пробачити те, що два роки тому вона співала у січні 2014-го в концертах на підтримку Антимайдану. Проте сама співачка офіційно спростувала це ще влітку минулого року, заявляючи, що після 30 листопада 2013 року та побиття на Майдані «Наталя Бучинська жодного разу не брала участь у заходах Антимайдану та категорично відмовилася від будь-яких виступів». І поки триває війна, у Росію вона — ні ногою.
— Наталю, нині артистів про це запитують дуже часто: для вас прийнятні концерти в Росії? І як ви ставитеся до своїх колег, які за теперішніх умов виступають у цій країні?
— Твердо можу сказати тільки за себе. Велика біда, що в країні йде війна, я хочу, щоб вона закінчилася й настав мир. Через це я відмовилася від концертів у Росії, при цьому прямо пояснюючи там, що я — громадянка України, живу тут і не маю ні права, ні бажання вчинити інакше. Ще два роки тому я не знала жодного артиста з нашої країни чи з країн СНД, який би не намагався вийти на російський ринок. А коли почалася війна, почали гинути люди, я залишилася тут, в Україні. Щодо колег по сцені, то якщо у мене виникають до них якісь запитання, то я задаю їх у приватній розмові.
Нам треба закінчувати цю війну. Ми — сусідні держави, нікуди не дінемося один від одного, «велику китайську стіну» не побудуємо. Знаю багато сімей зі свого оточення, де половина сім’ї живе тут, половина — там. Так не повинно бути! Треба підключати дипломатію, тому що війна щодня забирає людські життя. Тож слід задіяти всі можливі механізми, щоб закінчити це. Я щодня читаю новини, можу сама аналізувати і, спілкуючись із мудрими людьми, розумію, що війну не тільки треба, а й можна закінчити. І знаю, чимало людей в Росії хочуть того ж. Будь-яка нормальна людина не хоче крові, це точно. Вірю, що настане мир, і все у нас буде добре.
— Ви часто виступаєте у зоні АТО? Що вам найбільше запам’яталося з тих концертів, що вразило?
— Так, я багато виступала у шпиталях перед пораненими військовослужбовцями. Брала участь у багатьох заходах, де збирали кошти і вручали адресно, наприклад, дітям із сімей загиблих, або йшли на допомогу військовим та їхнім родинам. Брала також участь в акціях на підтримку переселенців.
Цього року ми зробили невеликий тур містами України разом із композитором Ніколо Петрашем «Моя Україна». Цей тур ще триває. З кожного концерту частина коштів йде на благодійні потреби. Запрошувала також бійців із сім’ями на концерти. Були такі випадки, коли людина побувала на якомусь із моїх концертів, а через півроку я дізнавалася, що її вже нема серед живих. Це важко…
— Великі міста без особливих проблем приймають артистів. У малі ж райцентри вони не їдуть, бо нема спонсора, щоб заплатив за концерт, а з квитків прибутку нема, адже люди там не потягнуть великі ціни на квитки… Який ви бачите вихід із ситуації?
— Коли ми з Ніколо їздили з програмою «Моя Україна» цього року, ми в тому числі відвідали чимало містечок та селищ. Ціни на квитки, звісно, були нижчими, аніж в обласних центрах. Загалом, усе це мусить зрозуміти саме артист. Адже у селах та невеличких містечках люди нас чекають, знають і слухають. Дуже люблю відвідувати з концертами такі невеличкі міста. Коли до тебе підходять люди зі сльозами на очах, дякують, просять приїхати ще, кажуть, що люблять.
Все залежить від артиста. Він має застосовувати гнучкий економічний підхід: де потрібно, він має встановлювати більш демократичну ціну, а десь взагалі має дати благодійний концерт. Це треба робити, якщо люди на нас чекають.
— Що б ви хотіли змінити в правилах українського шоу-бізнесу?
— Є над чим працювати… Є чимало людей, які можуть нормально це робити, аби тільки їм давали можливість. Днями саме порівнювала, наскільки наша країна багата на різностильовість музики, і кожен слухач може знайти своє. Але є одне «але» — це «своє» має звучати. Я приїжджаю в інші країни і завжди спостерігаю одну й ту ж картину: на першому місці в телевізійному і радіопросторі — свій продукт, на нього припадає левова частка ефіру. Саме з цього нам треба почати, тим паче, що у нас гарний цікавий та професійний продукт.
Потрібні також зміни і підтримка на законодавчому рівні щодо авторських прав і суміжних прав виконавців. Цей закон повинен працювати на артиста, а не на окремі бізнес-групи, які собі забирають велику частку того, що належить авторам і виконавцям. Це дуже болюче питання. Знаю, що багато наших авторів пишуть чудові пісні за кордон, тому що там вигідніші авторські ставки. Словом, змінювати у нашому шоу-бізнесі треба багато.
— У вашому репертуарі пісні не лише українською та російською, а й англійською, французькою, польською, італійською, іспанською і вірменською мовами. Якою мовою вам було найскладніше співати?
— Коли я вчила пісню вірменською мовою, служила в Ансамблі МВС України. Тоді я цілий тиждень готувалася до зустрічі делегації з Вірменії. Щодня у нас були концерти, і щодня командувач бачив мене у навушниках, доки я щось сумлінно вчила. Він поцікавився, що я слухаю, і я увімкнула йому цю пісню, а він, знявши навушники, сказав: «Бучинська, ти своєю смертю не помреш — ти помреш від цієї пісні». Вірменською мовою я не володію, але тоді мені переклали зміст тієї пісні, і я намагалася її запам’ятати. Отже, вірменська для мене була найскладнішою (усміхається, — ред.).
— Артисти — доволі примхливий народ, а ви? Які вимоги пред’являєте тим, хто вас запрошує, не враховуючи технічних?
— Технічні вимоги якраз найголовніші. Загалом мені подобається, коли робота злагоджена. Адже моя робота полягає не тільки у виступі на концерті, є ще підготовчий, організаційний моменти. Наперед також мають бути обговорені умови, тривалість виступу, тематика концерту тощо. Основні вимоги до мене самої — я маю відпочити, відспіватися, налаштуватися, організуватися, а тоді — на сцену.
А от «примхливого райдеру» у мене нема. Хіба що — молочна ковбаса (сміється, — ред.).
— А чим ще полюбляєте поласувати?
— Найулюбленіші страви — мамині вареники і татів холодець.
— Втім, останнім часом ви схудли на 15 кг. Як вам це вдалося?
— 15 кг — це ж не тільки зайва вага. Це — тягар на психологічному рівні. Я розуміла, що це не моє, і що треба зайве скинути. Разом із 15 кг я скинула непотрібний «баласт» на іншому рівні.
Найскладніше — почати. Ми завжди обіцяємо собі розпочати щось з понеділка — чи то схуднути, чи то піти в спортзал. Я вирішила не чекати понеділка, а просто дуже в себе повірила. Звернулася до спеціалістів, які підтримали мене в моїй вірі, і от — у нас все вийшло. Худнула по-здоровому, не сиділа на препаратах і пігулках, не голодувала, а просто організувала правильний режим харчування, спорт, страшенно повірила в результат, і вийшло саме так, як планувала.
— У новорічну ніч вас можна буде побачити на ТБ? Де плануєте зустрічати Новий рік? Де будете відпочивати взимку?
— Так, я братиму участь у кількох новорічних програмах, усі анонси будуть у мене на Фейсбук. А новорічну ніч проведу на роботі. Щодо зимового відпочинку, то обираю наші Карпати. Раджу всім, бо найкращий відпочинок — там. Нині там дуже багато готелів із обслуговуванням на високому рівні. А яка там природа! А якщо усвідомити, що все це — наше! Наша мова, наша їжа… Це прекрасно!
Я була торік на різдвяні свята в Яремчі і цього року поїду також. Може, нарешті, встану на ті лижі, бо досі боюся (сміється, — ред.).
Емілія Васильків
