Святкування Великодня бере свій початок з далеких часів і супроводжується численними традиціями та обрядами. Окрім загальновідомих ритуалів, в різних куточках України збереглися надзвичайно цікаві та унікальні Великодні звичаї. Дізнатися про дещо нове або пригадати призабуте навколовеликоднє пропонує у своєму блозі Дар’я Анцибор — фольклористка, антропологиня, кандидатка філологічних наук, яка вивчає традиційну та сучасну культуру.
Звичай гріти діда
Відтворення цієї практики у середу, четвер чи суботу на Великодньому тижні можна побачити на Гуцульщині. Традиційно діти ходять від хати до хати, де господарі палять вогнища, й промовляють: «Грійте діда! Грійте діда! Дайте хліба! Аби вам овечки, аби вам ягнички, аби вам телички». Сьогодні вже ця формула здебільшого урізається до перших двох слів, та й самі вогнища не завжди розводять. Втім села Верховинщини ще пам’ятають, як кожна хата запалювала ватру на городі. За це дітей частують чимось солодким.
Що це за традиція? Дідами називали предків, тому це слово часто звучить у поминальній, зокрема й календарній, обрядовості. Наприклад, дідами звуться самі поховальні дні, на Поліссі казали дедовать у значенні «справляти поминки», добре відомий дідух насправді теж пов’язаний із шануванням покійників тощо.
Звичай гріти діда, як і годування предків, належать до форм спілкування з предками, вияву їм пошани. Розпалювання вогнищ на честь померлих не обмежувалося великоднім періодом, а було поширене протягом цілого року. Наприклад, білоруси на другий чи третій день після похоронів спалювали стружки від труни на могилі покійника. Вірили, що душа померлого прийде грітися. У східних та центральних регіонах України ця традиція обігріву мала інше вираження та в інший час. Тут на обійсті спалювали солому, яка лежала в хаті під час різдвяних свят. У деяких регіонах України ритуал обігрівання адресувався тим покійникам, які померли неприродною смертю. На Харківщині вірили, що душі нехрещених і самогубців блукають по світу й роблять шкоду, а якщо їх обігріти, то вони не будуть шкодити живим. На Куп’янщині казали: «Коли тепло, то вони не будуть виходити на землю».
Звичай палити вогнище у Великодню ніч
В Україні поширеним був звичай розпалювати вогнище у Великодню ніч. Інколи це робилося на пагорбах за селом, інколи — прямо на подвір’ї біля церкви. Часто згадують, що вогнища мали бути настільки великими, щоб їх було видно в сусідніх селах. Для цього шукали в лісі велике сухе дерево. Подекуди, як на Київщині, крали в євреїв стару бочку або колесо від старого воза. В інших місцевостях, навпаки, треба було випрошувати дерев’яну річ у священнослужителів, щоб «вогонь був святий». На Брестщині вогнища мали розбудити Христа, підняти його. У різних регіонах України часто можна почути пояснення, що вогонь символізує очікування на воскресіння Христа — так само, як і апостоли сиділи в ту ніч біля вогню.
Дослідники вважають, що вогнища на Великдень первинно мали стосунок і до традиції обігріву померлих, але тепер його майже втрачено.
Гойдалки на Великдень
У багатьох селах і сьогодні є звичай ставити високі гойдалки до Великодніх свят. Їх спеціально робили парубки до свята. У народній культурі катання на гойдалці, яке пов’язувалося з динамікою на противагу статиці, наділялося позитивним магічним значенням. Тому вважали, що потрібно обов’язково взяти участь у цій забаві, щоб бути здоровим весь наступний рік. Окрім здоров’я, катання на гойдалці, як вірили, мало приносити і скоре заміжжя. Тож особливо популярною ця забава була серед неодруженої молоді. На Вінниччині хлопці будували гойдалки для дівчат, а ті після того, як їх покатають, мали подарувати парубкам по писанці. До речі, писанки були яскравим символом кохання. Дівчата розписували їх спеціально для тих, кого вподобали, й саме на Великдень дарували обранцям. Утім, були у слов’ян і більш екстремальні способи позалицятися. Якщо в українців до таких можна долучити обливальний понеділок (традиційно саме хлопці обливали дівчат), то болгари, наприклад, вважали: якщо хлопець звалить дівчину під час гойдання, це явний знак, що вони одружаться цьогоріч.
Великдень не один, а цілих три
Йдеться про ще дві народні назви, де також присутнє це слово: є великдень Навський і є Рахманський.
Навський великдень
Слово навський походить від праслов’янського *navъ — «мрець, покійний», тобто фактично означає «потойбічний, померлий». Цей же корінь є у слові нявка. Навський великдень справляється у Чистий четвер. У багатьох регіонах, особливо на Лівобережній Україні, Київщині й Поділлі, вірили, що це один із тих особливих днів, коли померлі приходять у цей світ. Вважалося, що в Чистий четвер мерці встають з могил і йдуть на свою Великодню службу до церкви. Якщо вони дорогою зустрічали живу людину, то могли задушити її. Єдиним способом врятуватися було обливання водою — буцімто мерці бояться мокрого. Павло Чубинський подає таку інформацію про «справляння» цього свята на Рівненщині: «Опівночі світлого четверга мерці встають з могил і приходять до церкви під звук дзвону, що б’є лише тричі. Зібравшись, вони стають перед церквою. Серед них виходить священик і гучно промовляє якусь молитву, що після неї двері церкви самі відчиняються. Мерці заходять до церкви і священик починає богослужіння. Перед вівтарем стоять діти й тримають у руках крашанки з дірочками, наповнені клоччям. Як Богослужіння завершиться, христосуються; всі виходять із церкви й зупиняються перед її дверима. Потім, після прочитання священиком якоїсь молитви, церковні двері самі замикаються, і мерці йдуть на цвинтар».
Про зустріч із мерцями в цей день є чимало народних історій. В одних хтось підгледів за мертвецькою службою, розказав своїм близьким і на наступний день помер. В інших мерці женуться за живим, який має вареника за щокою (є дуже поширене вірування, що якщо на Великодню службу прийти з вареником у роті, то можна дізнатися, хто відьма). Якщо вас зацікавили стосунки живих і мертвих у Чистий четвер, то в Григорія Квітки-Основ’яненка є оповідання «Мертвецький великдень», яке яскраво описує цю тему.
Рахманський великдень
Рахманський великдень — це одна з назв Переполовення, тобто свята, яке відзначається на 25-й день після Великодня — на половині між Великоднем і Трійцею. Інші назви — Суха, або Права середа. Рахманами називали набожних людей, які живуть чи то в раю, чи то під землею, чи то на якомусь далекому острові. Про них збереглися дуже специфічні згадки. Наприклад, що рахмани весь час проводять у молитвах, живляться плодами землі й п’ють солодку воду з кореня одного незвичайного дерева, а сплять у печерах, устелених листям. Вірять, що вони померли ще до народження Христа. Але найбільшою проблемою є відсутність у них літочислення. Вони знають про долю Христа, що він воскрес, але не знають коли. І саме тут на допомогу приходять українці з нашого часопростору (живі тобто). У велику суботу чи на сам Великдень вони мають викинути у річку шкаралупу від крашанок або від яєць, які використовували для випікання паски. Коли ці шкаралупи припливуть до рахманів (а це станеться на 25-й день після нашого Великодня), тоді вони дізнаються, що Христос воскрес і святкують свій власний Великдень. Отакий альтернативний народний спосіб міжсвітової комунікації за допомогою яєчної шкаралупи.
Тож як бачимо, Великдень — це не лише про великодній кошик і христосування, але й інші самобутні обряди, пов’язані з пробудженням природи, залицяннями, піклуванням про померлих та навіть передачею вкрай важливої інформації невідомим народам.
