У південному Криму у Джамали залишаються і батьки, і дідусь (сестра з племінниками живуть у Туреччині). Переїжджати з рідного дому вони не готові
«Тому що там будинок дідуся, величезний інжировий сад, хурма, гранати — це все неможливо залишити, — пояснює вона і додає, що дідусеві 87 років. — Тож зрозуміло, що він звідти нікуди не поїде ніколи. Два роки тому у нас ще була надія, що все швидко зміниться, що це все якийсь сон, фарс, що це не надовго…».
Власне, пісня «1944», яку співачка виконала у відбірковому турі «Євробачення», про це також. Напевно, саме тому за неї віддали голоси і члени журі, і глядачі — в пісню «вплетена» не тільки історія однієї кримськотатарської сім’ї, що пройшла депортацію, а й тисячі історій вимушених переселенців по всій Україні. Про конкурсну пісню і про те, що вона хоче донести до європейців, розповідає сама Джамала.
«Казали, що у кримських татар… хвости»
— Пісня «1944» створена півтора року тому на основі подій, що відбулися з моєю родиною в 1944 році. Так, звичайно, те, що відбувалося тоді у Криму, змусило цю історію зазвучати голосніше і додало їй ще один вимір. Але її коріння залишаються в моєму дитинстві.
Коли мені було п’ять років, моя прабабуся розповідала, як вони пережили депортацію. У неї було п’ятеро дітей, вижили четверо. Сьогодні живим залишився тільки мій дідусь, тож він єдиний, хто може розповісти історію від першої особи.
Ця трагедія сталася в моїй родині, це не розповідь про те, як десь у когось щось трапилося. Це сталося у мене, у мене вдома, тобто до мене конкретно додому прийшли. Власне, тому я і написала цю пісню, присвятивши її моїй бабусі і всьому кримськотатарському народу.
У бабусі був великий будинок з виноградниками, з колодязем. І ось серед ночі прийшли якісь люди і кажуть: «П’ятнадцять хвилин, щоб зібратися».
Бабуся розповідала, що вони навіть не брали їжу, тому що вже знали, що відбувалося з євреями. Вони приготувалися вмирати.
Брали якісь сімейні прикраси, ще щось дуже цінне. Але я навіть не уявляю, що можна зібрати за 15 хвилин в будинку, де ти прожив усе своє життя!
Їх везли в закритих товарних вагонах, в яких було нестерпно жарко і задушливо, без їжі, без води… Це було дуже важко. Але ще важче стало, коли їх привезли в Середню Азію. Радянська пропаганда втлумкала узбекам, що кримські татари, по суті, і не люди…
Називали зрадниками? Це півбіди. Тоді з освітою було важко, значна частина людей в Середній Азії була дуже неосвічена. Серед них ходили чутки, що у кримських татар хвости, що ми — не зовсім люди. Я це серйозно кажу! Бабуся розповідала, що до неї якось підійшла дівчинка, її ровесниця, і підняла їй сукню, щоб подивитися, чи немає у неї хвоста.
Кримських татар боялися. І після того, як їх привезли в Середню Азію, там померло ще більше людей, ніж по дорозі у вагонах. Їх убивали в лікарнях, робили якісь смертельні ін’єкції… Там усе так організували, щоб їм життя не було.
Тепер знову відбуваються схожі процеси… Про що говорити, якщо я нині найголовніша «бандерівка» в Криму? Моє фото навіть зняли з дошки пошани в музичній школі. За що? Ось реальний вплив пропаганди на дурних людей, а дурних людей завжди більше.
«Яка пісня краща — ту й співати!»
— Мені хотілося б максимально уникнути розмов про політику. З іншого боку, я розумію, що мені цього не уникнути, тому що з Кримом така ситуація і тому що взагалі про депортацію нині справді мало хто згадує. Але ця пісня підняла на поверхню багато болю і образ, що накопичилися в українців. Про них теж не говорять — у нас не говорять достатньо про Голодомор, про репресії, про те, як теж, як і нас, вивозили людей із Західної України.
Після мого виступу з’явилася дискусія про те, чому Україну на «Євробаченні» повинна представляти важка історія. Дехто вважає, що Україну треба представляти з оптимістичною піснею. Але так було завжди! Завжди Україну представляли життєрадісно, оптимістично. Єдине, Alyosha в 2010 році співала пісню People, у неї історія була пов’язана з Чорнобилем. Все, більше я не пам’ятаю таких прикладів.
Чому, коли презентується фільм про війну де-небудь в Африці або в Югославії, виходить, скажімо, Анжеліна Джолі і каже, що її фільм про скривджені народи? Леонардо Ді Капріо після виходу фільму «Той, що вижив» обурюється, що американці весь час ображають індіанців. Тобто, для них не соромно, якщо у фільмі порушуються такі важливі теми, як проблеми малих народів або народів, які протягом багатьох років пригнічуються. Чому цього не може бути в пісенному конкурсі, тим більше у конкурсі такого масштабу?
Кіно, музика дають мову, за допомогою якої можна легко спілкуватися зі своїми сучасниками. Хто сказав, що музика повинна бути завжди розважальною? Зрозуміло, що цей конкурс має передусім розважальний характер, і все повинно бути яскраво і видовищно. Але я пам’ятаю виступ сербської співачки Марії Шерифович, яка вийшла одна, в чоловічому костюмі, і на сцені молилася за свій народ. І вона перемогла.
Питання, яку пісню співати, сумну чи веселу, звучить якось примітивно. Яка пісня краща — таку й співати!
«Чуваки, ви ж знаєте, що приходить час для кожного»
— Мені б хотілося донести, що, якщо ти поважаєш свою сім’ю, пам’ятаєш своє коріння, знаєш свою культуру, історію, ти ніколи не виявиш неповаги або агресії стосовно іншої культури. Ти, навпаки, будеш нею цікавитися і намагатися зрозуміти.
Я часто подорожую і отримую величезне задоволення від нових знань. Коли приїжджаю в нову країну, відразу цікавлюся як буде місцевою мовою «добрий день», «до побачення», що там їдять, що слухають. Це ж цікаво.
Нещодавно я поїхала у Шрі-Ланку і відпочивала там одна. Мені всі говорили: «Боже, там же так брудно!.. Куди ж ти одна?» А мені подобається довіряти людям. Більш того, у мене відразу виходить спілкуватися на рівні «я з вами однієї крові», вони відчувають, що я «свій чувак».
Якщо ти довіряєш людям і справді ставишся до них так, як би ти хотів, щоб ставилися до тебе, вони це відчувають. Тому мій головний меседж, напевно, про те, що ми повинні почати з себе.
У пісні «1944» як докір звучать слова, які можна перекласти, як: «Чуваки, ви ж знаєте, що приходить час для кожного. І той шлях, який ми вибираємо, ми повинні пройти так, щоб знайти себе, але при цьому не затоптати інших людей».
Якщо ми починаємо з себе, якщо ми починаємо будувати своє життя, дотримуючись базових людських законів, то все-таки є надія, що ми найближчим часом зможемо зберегти людську подобу і не перетворитися в монстрів, в яких, як мені здається, перетворюються люди в боротьбі за владу і гроші.
