14 березня у Тернополі, на Микулинецькому кладовищі, поховали 42-річного Юрія Диню, який був кіборгом, бійцем 80-ої десантно-штурмової бригади. Юрій більше року воював на Сході, захищав Донецький аеропорт. Власне, після аеропорту у нього й почалися проблеми зі здоров’ям і після 15-ти місяців лікування й реабілітації він помер у реабілітаційному центрі в Заліщиках, пише “НОВА Тернопільська газета”.
До війни Юрій разом із братом Володимиром займався невеличким бізнесом. У серпні 2014-го отримав повістку. Спочатку пройшов військовий вишкіл на Яворівському полігоні, а згодом були Костянтинівка, Донецький аеропорт… За час служби Юрій жодного разу не приїжджав додому у відпустку, лише телефонував до брата й просив помолитися, а коли було зовсім тяжко, прохав дати у церкві на Службу Божу.
– Юрко міг не йти воювати, – каже Володимир. – У нього були проблеми із зором, але коли я приїхав з усіма необхідними документами на полігон, він попросив їх заховати. Юрко дуже переймався, щоб його не забракували на медкомісії, тому спеціально одягнув лінзи. Нас у сім’ї було троє, є ще молодша сестра Галина, то ми разом із нею купили Юркові форму, бронежилет, каску… Ми знали, що не стримаємо його, бо він вдався до нашого прадіда, на честь якого його й назвали, а наш прадід був сотником УПА, був на засланні в Сибіру. Часто розповідав нам про свої поневіряння й казав, що Юрко продовжить його справу. Так і сталося.
Побратими також згадують про Юрія, як про мужнього й справжнього патріота. Розповідають, що їхня 80-та зайшла захищати Донецький аеропорт у грудні 2014-го. У новому терміналі були запеклі бої, і Юрій сказав капеланові: «З нами Бог, то що може статися?» Ще одному бійцеві порадив: «Якщо можеш вижити, не вбиваючи, не вбивай…» «Мене дуже вразили ці слова, – зізнається брат Юрія. – Я знав майже все про нього, але не знав, наскільки авторитетним він був на фронті, не знав, як його там цінували й поважали…»
У січневих боях за Донецький аеропорт Юрій відморозив пальці на обох ногах. Були сильні морози, сягало до 38 градусів, а він не мав у що перевзутися. Юрко був високий і носив 48-ий розмір взуття. Рідні передавали посилки, але через страшенні обстріли вони не доходили до аеропорту. Власне, в Донецькому аеропорту боєць і підірвав своє здоров’я. Крім обморожених ніг, у нього були контузія, проблеми з коліном, гіпертонія, різко впав зір і складав лише три відсотки…
З аеропорту Юрій із побратимами вийшов 18 січня 2015-го. Спочатку був у Костянтинівці, тоді його направили до військового шпиталю в Харкові, звідти – до Львова, а останнім часом лікувався уже в Тернополі. За кілька днів до смерті Юрій поїхав на реабілітацію до Заліщицького реабілітаційного центру, де у нього стався фатальний інсульт…
– Я внутрішньо ніби щось передчував, – з болем у голосі розповідає Володимир. – Думаю, Юрко також. Коли він був у Заліщиках, я пішов до нього додому трохи прибрати. Юрко жив сам, одруженим не був, і коли я ввійшов до квартири, то побачив на столі два складені нові простирадла, прапор і дві свічки. З тим прапором ми його й поховали…
Ірина Кошіль
