Волонтерка Ліля Мусіхіна із Тернополя 27 квітня згадувала усіх хлопців із міста, яких забрала війна. Першим був Артем. Потім – Рома. Тоді – Вітя. Потім – Кіндрат. А останнім пішов на небо Юрка.
“Я не надто вмію молитись. Я просто знаю, що вони є. Я досі бачу перед собою замріяного Артема, бачу Ромку-Морячка, з усмішкою на всі 32 зуби, трохи розгубленого і зніяковілого (ех, Морячок, ну я ж навіть не знала, що ти в Лесиковому взводі, знала, що снайпер, знала що гвардієць… більше слухав, ніж говорив…), буду думати про Гурняка і його двох красунь, за якими скучаю, як за рідними, буду згадувати оту піцу з Кіндратом, і те, як він говорив, як переконував, що “нам пора для України жить”, як видав мій маленький секрет тоді, у “Перемозі” (чи розповів про героїчний вчинок, про який мовчала)…
Буду думати про Юрку, і бачитиму, як він, великий, як ведмідь, ледь не торкаючись головою одвірків, заходитиму у Штаб зі своїм незмінним “здорів”…
Завтра я писатиму писанки за моїх хлопців. Я не можу дати їм нічого, але це я зробити можу. Я писатиму писанки і даватиму їх усім, хто попросить. Єдине, що проситиму натомість – молитися за них.
Будь ласка, приходьте.
Я робитиму це доти, доки зможу. Доки стане сил, свічок і яєць”.
Пост написаний 26 квітня. Згадувала про хлопців волонтерка 27 квітня, у Великодню середу.