Із раннього дитинства життя дерев чи то лісових, чи садових я порівнювала з людським життям. Відчувала біль, коли хтось ламав маленькі деревця або ранив їх, адже вірила, що вони живі. Тільки нічого сказати не можуть, та все чують і розуміють. Це внутрішнє переконання пронесла в душі й до сьогодні.
П’ять років тому я посадила яблуню, та вона жодного разу не цвіла. Тоді мені пригадалося, що у таких випадках робили колись старі люди — вони прилякували дерево. Так і я вчинила. Прийшла взимку до яблуні, сокирою легенько постукала по стовбуру та сказала, що зрубаю, якщо навесні не зацвіте. Не повірите: дерево вкрилося біло-рожевим цвітом, а згодом вродило соковитими, темно-вишневими яблуками.
Ще один не менш цікавий випадок трапився минулої осені. Ми з чоловіком пішли в ліс по гриби. Саме вибралися на високу гору, коли почав дути сильний вітер. Верхівки крон скрипіли й терлися одна об одну, і від цього ставало моторошно. Тим паче, заввишки дерева сягали тридцяти метрів. Раптом вітер став ще сильнішим і, наче соломинку, вирвав з корінням могутнього дуба. За ним почали падати ще з десяток дерев підряд, здавалося, ніби одне завалювало інше. Від того звуку проймав страх.
Після цього я вже не хотіла шукати гриби, та й було це вкрай небезпечно, бо в інших місцинах і далі падали дерева. З лісу ми з чоловіком майже бігли. Я не могла заспокоїтися до самого вечора. Картинки повалених дерев постійно з’являлися перед очима. Подумалося, що вони росли й гадки не мали, що так раптово закінчиться їхнє життя. Більше не доведеться чути співу птахів, не зазеленіє знову листя на кронах.
А вночі я міркувала про війну. Адже тоді так само будь-якої хвилини може загинути людина — обірвуться усі її думки та бажання й нічого вже не вдієш. Війна, як і стихія, не вибирає й не щадить жертв на своєму шляху. Хоча її, на відміну від буревію, може зупинити людський розум.
Віра БЕРНАТ, с. Білокриниця Кременецького району
Джерело: Вільне життя
