Із села Василькова до мого Кривенького — рукою подати. Ані поля, ані лісу — тільки невеличкий міст споконвіків роз’єднує їх. Усе, що діється в цих селах, — як на долоні, бо всі одне одного знають.
Мешканці Кривенького пам’ятають жінку з Василькова, котра зливала віск. Кликали її в нас Восколійничкою, а прізвища й не знали. Ця бабуся була переконана, що в кожної дитини завжди є якийсь страх, бодай невеличкий, тому всім без винятку дітям дуже допомагає процедура зливання воску. Вона просила батьків не чекати, поки дитина почне плакати, нервувати, перестане спати ночами, бо тоді вже навіть за допомогою воску буде важко позбутися переляку.
Усі вірили щирій бабусі — й приводили до неї діток. А дехто запрошував її додому. Діти переважно боялися медиків, слізьми реагували на білі халати, а Восколійничку зустрічали з усмішкою. І тільки дослухалися, як над їхніми голівками шкварчить віск.
«Всідайтеся, діти, бо Восколійничка йде», — казали мами своїм донечкам і синочкам — і вони виструнчувалися на стільцях перед ритуалом вигнання страхів. А їх справді було видно на воскові.
«Ось бачите, дитина ваша гусака настрашилася, — показувала бабуся батькам у застиглому воску силует гусака з витягнутою шиєю, наче він виліплений із пластиліну. Часом віск був схожим на пса, часом — на юрбу дітей. «Вони за вашою дитиною бігли», — пояснювала Восколійничка.
Та якось ця бабуся раптово зникла з села. Казали, що її забрав до себе син. І донині у Василькові й Кривенькому ніхто не навчився віск виливати. А може, й не дано кожному таке вміти. Можливо, це дар Божий.
Мої ж земляки, діти 60-х років минулого століття, досі пам’ятають бабусю Восколійничку, котра переливала у віск їхні страхи й хвороби.
Марія ПОЖАРНЮК, с. Кривеньке Чортківського району
Джерело: Вільне життя