Знайомлячись із тернополянином Станіславом Гжебелком, не віриться, що минулої неділі він відсвяткував свій сотий день народження. Бадьорий настрій, добра усмішка, цупка до деталей минувшини пам’ять, бажання ділитися спогадами відкривають у ювілярові нестаріючу душу й цікавого співрозмовника.
Народився Станіслав Іванович у місті Полонному на Хмельниччині. Зростав у багатодітній родині разом із вісьмома братами та сестрами. Батько працював на залізниці. А мати померла, коли Станіслав був ще підлітком. Залишившись без материнської любові й тепла, юнак швидко подорослішав. Далі була важка праця, зокрема будівництво шосейної дороги, перші труднощі й самостійні рішення. Не оминули Станіслава і жахіття Другої світової війни. У кривавих боях Бог зберіг життя молодому солдатові, хоча після другого поранення йому довелося довго лікуватися. На фронт він уже не повернувся. Згодом хлопця, непридатного до військової служби, тимчасово відіслали до Казахстану в місто Лугове, бо Україна на той час була під окупацією ворога. У тій далекій місцині, пригадує пан Станіслав, працював у військкоматі. Там познайомився і одружився з коханою дівчиною Надією.
Згодом чоловік повернувся у звільнену від фашистів Україну. У вересні 1944 року колишнього воїна прихистила гостинна Тернопільщина. Станіслава Івановича скерували сюди старшим інспектором з кадрів обласного управління шосейних доріг. Вісім місяців подружжя було у вимушеній розлуці. Та одразу після того як Станіславу Івановичу надали оселю, він забрав із Казахстану дружину. Батьки Надії, додає, не заперечували проти поїздки зятя на батьківщину — повірили йому, що не покине їхньої доньки. З часом наш край став для сім’ї рідною домівкою.
— Якби я Тернопіль не полюбив, я б тут не жив, — звіряється ювіляр.
У Станіслава Івановича великий стаж роботи, чоловік працював на різних посадах: головою профспілки в галузі будівництва шосейних доріг, в обласній раді профспілок спочатку старшим інструктором, а потім завідувачем відділу закордонного туризму, пізніше — в тепломережі. Намагався завжди залишатися щирим і доброзичливим. Зізнається, що «людей ганяти не любив», може, тому й не судилася йому запаморочлива кар’єра. Пані Надія трудилася бухгалтером у банку.
Тихо, ніби хвильки Тернопільського ставу, пливли щасливі та мирні літа їхнього родинного життя. І ніхто й подумати не міг, що 1992 рік стане для сім’ї безповоротно трагічним. Раптово померла дружина, а незадовго не стало і єдиної доньки Станіслава Івановича. Пережити непоправні втрати, розпач і горе було нелегко, але Господь дарував йому сили й витримку. Сьогодні міцною опорою довгожителя є онук. З ним і доживає віку. А одним із секретів довголіття і подолання життєвих труднощів Станіслава Івановича, без сумніву, можна вважати позитивне ставлення до світу та людей.
Джерело: Вільне життя