Цієї чудової весняної пори одинадцятикласникам у жодному разі не можна дивитися на календар, а особливо дещо безвідповідальним або надміру мрійливим чи розсіяним. Календар — найгірший ворог, що віщує наближення кінця епохи безтурботності, шкільної стабільності та батьківської опіки.
Так несподівано швидко закінчилось дитинство! І тепер усе — ніжний цвіт яблуні, радісні співи птахів — нагадує про початок дорослого життя, сповненого перешкод і небезпек. Сонячний весняний настрій плямується тривогами. А оскільки нав’язливі думки найлегше заглушити музикою, то чи не в кожного підлітка є в кишені навушники.
…Іду рідними мені парковими алеями. Точно знаю, що, звернувши ось цією стежиною праворуч, дійду до лавочки під старою вербою, знайомої мені з дитинства. А як щодо життєвої стежини? Чи можу я бути певна, в який бік мені потрібно звернути? Як знати, чи захочеться мені крокувати обраною стежкою все життя? І куди вона мене приведе?
Сидячи на улюбленій лавочці, я спостерігаю, як вітер колише зелене гілля верби. Їй нічого боятись. Її міцне коріння глибоко й надійно сховалося в землі. Вона тут у безпеці. Спершу я навіть їй позаздрила, проте за мить мене охопив жаль. Дерево приречене рости тут завжди, на одному місці, з року в рік! Воно може тільки глибше й глибше вкорінюватись у грунт…
І враз я полегшено розсміялася. Виходить, тривога — це одна з ознак того, що людина — не дерево. Вона може будь-якої миті піти. А вкорінитися, закритися — означає завмерти на одному місці, перестати жити. Проте якщо не боятися змін, скільки чудових, зовсім нових речей можна для себе відкрити! Незнайомі міста можуть виявитися для молодої людини, сповненої завзяття і жаги до пізнання, стартовими майданчиками до нових перемог і звершень, можуть захопити, сподобатися, стати рідними. А з появою нових друзів і нового досвіду колишній страх перед дорослим життям та бажання залишатися вдома видаватимуться просто смішними. Бо як можна боятися відкривати нові світи, як можна не хотіти черпати нові знання?!
Звісно, нові дороги сповнені труднощів та небезпек, але їх просто подолати, поки залишається за плечима дорога до рідного дому, паркова стежина до затишної лавочки під вербою. А ще, переступаючи поріг дорослого життя, важливо залишити в ньому місце для близьких серцю людей: батьків, котрі завжди підтримають, вірних друзів, з якими стільки всього пережито…
Ірина ВІВЧАР, Вільне життя
