Іван та Марія Олекси разом уже 64 з половиною роки! Виховали четверо дітей — трьох синів та доньку, дев’ятеро онуків і дочекалися чотирьох правнуків. А коли познайомилися, обом було по 25 років. Втім, пані Марія старша від чоловіка на півтора місяця. «Через те я йому все життя кажу: «Та ти пацан!» — сміється жінка.
З їхніх уст не сходить тепла щира усмішка, а в очах — грайливі молодечі іскорки. Ну ніяк не повіриш, що їм обом уже по 89! «Я так гарно виглядаю, бо маю файну добру жінку», — слова Івана Михайловича сповнені безмежної ніжності до своєї коханої Марії.
Життя їх далеко не пестило. Радше — навпаки. Обоє народилися у Польщі, їхні родини постраждали під час сумнозвісної операції «Вісла».
— Все пам’ятаю, як нині, — згадує пан Іван. — Нашу хату спалили, коней забрали, а до нас прийшли і наказали: «Щоб за дві години вас тут не було».
Переселили із споконвічної рідної землі і сім’ю Марії. Втім, хтозна, якби не цей трагічний виток долі, чи знайшли б вони одне одного? Адже познайомилися молоді люди саме в Україні.
Після тяжких поневірянь родина Івана врешті опинилася у Настасові на Теребовлянщині. Згодом Іван почав працювати трактористом. Якось навесні 51-го з тракторною бригадою поїхав у сусіднє село Дворіччя. Марія, яка тоді була ланковою, разом з подругами прийшла оглядати їхню роботу.
— А я дивлюся на неї і кажу хлопцям: «Але файна дівчина!»
На запитання, чи їй Іван також припав до душі з першого погляду, пані Марія відповідає у властивому їй жартівливому стилі:
— Якби не сподобався, то його би тут не було!..
З того часу вони уже не уявляли свого життя поодинці. Тож і з весіллям не барилися: відгуляли через півроку після знайомства — 10 листопада 1951 року.
— Колись таких пишних весіль, як тепер, не робили. Наше весілля було в хаті, скромне, зібралося приблизно 30 людей — родина, сусіди і найближчі друзі, — згадує пан Іван.
— Але нам все одно було добре: попри скруту, співали, танцювали і веселилися так само, як забавляється молодь нині, — додає пані Марія.
Вона, як і належало нареченій, була одягнена у білу сукню та вельон. Мали молоді й обручки, щоправда, не золоті.
— Обручки у нас були металеві — зроблені з трикопійчаної монети. Та інші й того не мали! Тяжкі були часи, — хитає головою пан Іван. — А за якийсь час прийшов до нас колега: у нього весілля — а обручок не мають… Ми їм позичили, і з того часу більше своїх обручок не бачили.
Інші на їхньому місці через цей випадок обов’язково збентежилися б: мовляв, зникли обручки — та це ж дуже недобрий знак, кажуть, до розлуки. Але тільки не Іван та Марія. Вони цим зовсім не перейнялися — і живуть чудово без обручок ось уже 64 роки. Найдовша їхня розлука тривала аж два тижні, коли Іван їздив до Польщі побачитися з родиною. Мабуть, дуже сумувала за ним у той час дружина…
— Та ні, не сумувала, бо мав подарунки привезти, — знову жартує пані Марія, хоча чоловіків презент з Польщі — модний гарний костюм оранжевого кольору — з теплотою згадує і нині.
Почуття гумору і невичерпний оптимізм допомагали подружжю і у ті часи, коли насправді було зовсім не до сміху.
— Життя було тяжке… Часом доводилося дуже складно, — розповідає пан Іван. — Особливо тоді, коли бідували так, що їсти не було що і заробити не було де. Ми працювали в колгоспі: цілий день робиш — і отримуєш за те 300 грам зерна і 20 копійок. І живи, як хочеш…
— Коли діти підросли, стало легше, — додає пані Марія. — Дякувати Богу, усі наші діти добре вчилися у школі, завдяки чому здобули вищу освіту, знайшли себе у житті. Нині вони постійно приїжджають до нас у Настасів, розпитують, що нам потрібно, всіляко допомагають.
А пан Іван тепло усміхається:
— У житті нічого дорожчого за дітей немає.
— Я дуже пишаюся своїми батьками, — каже донька подружжя пані Галина. — Вони завжди на позитивній хвилі, завжди налаштовані оптимістично. Знаю, що таких сімей, як вони, є мало. Тож дуже хочу, щоб молоді люди брали з них приклад.
Власне, саме пані Галина, коли дізналася про конкурс на найстаршу подружню пару, не вагаючись, задзвонила організаторам і зареєструвала батьків. І ось вони — його заслужені переможці.
— В основному серед заявлених пар були подружжя, котрі прожили разом 60-62 роки. Тож переможець фактично визначився відразу: Марія та Іван Олекси — найстарша пара серед тих, котрі зголосилися для участі у нашому конкурсі. Сьогодні, коли в Україні так багато розлучень, на прикладі таких пар ми хочемо показати молодим людям, що прожити у шлюбі щасливо і довго — можна, — наголошує співорганізатор Тижня подружжя у Тернополі Іван Мудрий.
Запитаєте: то який же рецепт подружнього щастя від Марії та Івана Олексів? Він усім нам добре відомий. Дуже простий на словах та водночас надзвичайно складний для втілення у сімейному житті.
— Основне — згода між чоловіком і дружиною. Звичайно, у кожній родині бувають і радощі, і труднощі, і сварки — як без них? — слушно зауважує Іван Олекса. — Та головне — вміти радитися, розуміти одне одного, тоді у подружньому житті все буде добре. А відразу, як тільки виникли якісь труднощі, подавати на розлучення — то не потрібно…
А пані Марія зі своєю незмінною усмішкою, що розсипає на усіх, хто довкола, промінчики доброти та оптимізму, радить жінкам:
— Ніколи не сумуйте, любіть своїх чоловіків — і самі тоді будете добре жити.
Джерело: НОВА Тернопільська газета
