Отець Качала дуже багато зробив також для Тернополя. Одна з вулиць у історичному центрі міста носить його ім’я, але що ми знаємо.
2015 р. виповнилося 200 років від дня народження отця Стефана Качали – одного з найвидатніших галицьких діячів ХІХ ст. Його ім’я присутнє ледь не в кожному підручнику з історії України. Крім того, вулиця, що провадить з вокзалу до центру міста в Тернополі, носить ім’я С. Качали. У Львові теж є вуличка С.Качали – щоправда, десь на закапелку. Та все ж, у силу багатьох обставин, персона С. Качали є призабутою. Зауважмо, як і чимало інших видатних діячів ХІХ століття.
Стефан народився 27 травня 1815 р. у багатодітній родині дяка Теодора й Євдокії Качалів в містечку Фірлеїв (тепер – с. Липівка Рогатинського району Івано-Франківської обл.). Після закінчення Бережанської ґімназії навчався у Львівській духовній семінарії, висвячений 1842 р. Отримав призначення на парафію Скорики (тепер Підволочиського району Тернопільської обл.). Тут під час родів померла його дружина Анна, а невдовзі – син Антоній. Згодом – незмінний парох с. Шельпаки (нині Підволочиського р-ну Тернопільської обл.), з перервами займав посаду збаразького декана. Видатний парламентарій: у Галицькому сеймі засідав від його створення у 1861р. до смерті, у Райхсраті – у 1861-1879 рр. В політиці відігравав помітну роль, розпочинаючи з 1848 р., журналіст, історик, ідеолог угруповання народовців, меценат. Він і суддя Юліян Лаврівський – єдині авторитетні політики старшого покоління, які в 1860-х роках підтримали народовців, що надало цьому рухові необхідний мінімум авторитету й поваги (перші народовці були виключно студенти і семінаристи). Член-засновник Галицько-руської матиці, Народного Дому, «Просвіти», Товариства ім. Т.Шевченка, Народної Ради, Руського педагогічного товариства. Автор численних публікацій у пресі та історичних праць. Щедрий меценат, значну частину свого маєтку заповів громадським установам народовців.
Помер 10 листопада 1888р. На могилі С.Качали в Шельпаках стоїть пам’ятник авторства видатного польського скульптора Юліяна Марковського[1].
Політична діяльність
Навчаючись у Львівській духовній семінарії, яка в часи Маркіяна Шашкевича була основним вогнищем революційних настроїв, С.Качала зазнав істотних впливів ідеологій лібералізму та націоналізму. Відтак сформований тоді світогляд став життєвим дороговказом, а палка натура та потяг до знань, бажання принести користь власному народові не дали молодому священикові заскніти в глухому селі.
Отець Стефан Качала був переконаний, що вирішити пекучі проблеми галицьких русинів може передовсім просвіта та самоврядування. Тому бачимо його серед учасників з’їзду руських учених у Львові 1848р., невдовзі – серед членів-засновників «Галицько-руської матиці», першого просвітянського товариства нашого краю. Проте в 1860-х роках, після того, як провід організації остаточно опанували москвофіли, С.Качала припинив зв’язки з ним[2]. Він закликав до організації нового товариства, надсилаючи свої роздуми до столичної львівської преси, яка їх залюбки друкувала. У Львові тексти С.Качали спонукали полеміку завжди[3]. Таким чином о. С.Качала причинився до становлення товариства «Просвіта», з яким співпрацював до кінця своїх днів.
До Галицького сейму о. С.Качала обирався, незмінно перемагаючи в окрузі Збараж – Мединь, за винятком виборів 1867 р., коли він програв вибори селянинові Данилові Керничному[4]. У 1883-1888рр. очолював сеймовий «Руський клуб». Зауважимо, що з 1882р. парохом Медині був його рідний брат Андрій[5]. Активність С.Качали на цьому полі було стисло пов’язана з його просвітянськими концепціями. Переконаний ліберал, він водночас вважав, що самоврядування можуть бути успішним лише за умови поширення освіти; і навпаки, темний люд неспроможний на поступ. Тому на форумі Сейму отець нерідко забирав голос насамперед під час обговорення проблем шкільництва, українською мовою передовсім. Був добрим промовцем, промовляв хоч нечасто, зате ефектно.
Як федераліст, С.Качала до певної міри симпатизував польській «резолюційній кампанії» в Галицькому сеймі на предмет розширення автономії Галичини (1868-1872). Підтримавши ініціативу на предмет порозуміння з польською більшістю Ю.Лаврівського, 1870р. разом з ним опинився поза бортом здомінованого москвофілами «Руського клубу». Після смерті Ю.Лаврівського саме С.Качалі довелося відстоювати інтереси партії народовців на форумі Сейму – як правило, в умовах гострої опозиції до нього «Руського клубу», а також частини польських політиків. Один у полі – не воїн, як кажуть, а все ж С.Качалі вдалося врятувати дещо з угоди Ю.Лаврівського з польською більшістю. В результаті після тривалих дебатів Сейм затвердив пропозицію українізації Академічної гімназії у Львові (1872, першої в Галичині), а також, попри опір значної частини польських депутатів, проголосував за продовження фінансування «Просвіти»[6].
На перших безпосередніх виборах до Райхсрату в 1873р. польські політики підтримали кандидатуру С.Качали в окрузі Тарнів – Бохня (Зах. Галичина). Здобувши перемогу, С.Качала увійшов до складу «Польського кола». Проте там з ним рахувалися мало, крім того, він поділяв далеко не всі наміри своїх польських колег. Так, на засіданні 15 лютого 1874р. «Польське коло» ухвалило заборонити бургомістру Станіславова Ігнатію Камінському й С.Качалі підтримати інтерпеляцію українських послів у справі утворення греко-католицької єпархії в Станіславові (про що вони просили дозволу; утворена цісарським декретом 1885 р.). Варто зауважити, що спочатку вирішено дозволити І.Камінському, але коли з ідентичним проханням звернувся С.Качала, то відмовлено і йому й І.Камінському. Між іншим, С.Качала мотивував своє прохання тим, що у випадку своєї відмови поставити підпис під цією інтерпеляцією «Руського клубу» «був би в дуже важкій ситуації». Але це не допомогло. Все ж С.Качала завдяки притаманній «Польському колу» залізній дисципліні був змушений брати участь у його засіданнях аж до кінця каденції у 1879р.
Наслідком розчарування й зневіри С.Качали в угодовій політиці стала його брошура «Polityka Polaków względem Rusi» (Львів, 1879; вона, прикметно, написана польською мовою, отож призначалася насамперед для польського читача), котра переповнена терпкими словами на адресу польських політиків. Водночас це видання знаменувало собою кінець угодової діяльності С.Качали.
Місце С.Качали в українській історіографії
Впродовж сього свого життя отець С.Качала цікавився історією. В його великій приватній бібліотеці в Шельпаках було 16 томів монографій Миколи Костомарова, 13 томів «Киевской Старины», праці Володимира Антоновича, твори галицьких церковних істориків о. Михайла Гарасевича «Annales Ecclesiae Ruthene», о. Михайла Малиновського «Die Kirchen- und Statssatzungen bezüglich gr.-kat. Ritus der Ruthenen in Galizien» тощо. Відтак «Polityka Polaków względem Rusi» базована на студіях доступної йому літератури, з історії України передовсім. Через декілька років після її видання книга знову опинилася в центрі гострих дискусій.
Оскільки Качалина праця не претендувала на статус монографії, то вона позбавлена особливого наукового значення; окрім того, що це перший історичний огляд польсько-українських стосунків. Але не тільки тому вона увійшла в історію української історичної науки.
1885р. професор Тернопільської учительської семінарії Олександр Барвінський приїхав до Києва з метою налагодження співпраці з київською «Старою Громадою». Під час довгої розмови з В.Антоновичем (її лідером) постав також задум «Руської історичної бібліотеки» – першого серійного видання фахової історичної літератури українською мовою, а розпочати її В.Антонович запропонував з перекладу згаданої праці о. С.Качали.
Варто зауважити, що ідея «Руської історичної бібліотеки» мала не тільки академічне, а й виразне політичне спрямування. В.Антонович надавав великого значення патріотичному вихованню молоді за допомогою історії, сам створив короткий курс історії України, який читав гуртам втаємничених студентів у Києві, дуже непокоївся домінацією москвофілів в галицькій історіографії. Крім того, напередодні з друку вийшов підручник з вітчизняної історії (яка викладалася в галицьких ґімназіях, розпочинаючи з 1872р.) Анатоля Левицького, професора Ягайлонського університету.. А.Левицький (сам католик східного обряду і син греко-католицького священика) розглядав історію Польщі й Руси паралельно, спочатку – як історію династичну (за Рюриковичів і П’ястів), потім – як історію багатоетнічної Речі Посполитої з доволі нейтральним викладом козацьких воєн та демонстрацією лояльности як супроти минулого Польщі, так України (щоправда, це не стосується православної церкви). Проте в В.Антоновича, який змагав до повного відмежування історії України і від історії Польщі, і Росії, підручник викликав обурення.
Тож публікація серйозних історичних праць на шпальтах «Руської історичної бібліотеки» повинна була на практиці довести соборність усіх розділених кордонами українських земель і продемонструвати наявність окремого від росіян та поляків історичного досвіду. В.Антонович і О.Барвінський обговорювали також проблеми історичної термінології – раніше її практично не існувало. В Галичині були розповсюджені терміни «Русь» і «руський», а назва «Україна» популярністю не користувалася. Тоді В.Антонович запропонував об’єднати дві назви в одну і таким чином з’явилася згодом популярна формула «Русь-Україна».
В.Антонович добре знав брошуру С.Качали, перша частина якої з’явилася на шпальтах «Київської старовини» того ж року. Качалине ім’я було відоме В.Антоновичу вже 1873р., коли він підписав лист «Старої Громади» до редакції львівської «Правди» з протестом проти брошур «Політика русинів» і «Безпосередні вибори до Ради державной», які щойно вийшли з друку під псевдонімом «Николай Загірний». Підписані звинуватили автора (о. С.Качалу) в католицькому прозелітизмі та ультрамонтанстві Наступного року С.Качала відвідав Археологічний з’їзд в Києві, де познайомився з В.Антоновичем і пояснив свою позицію.
О.Барвінський був знайомий з С.Качалою з 1876р. – принаймні; перший лист С.Качали до О.Барвінського датований 30 грудням 1876р.. Як О.Барвінський писав 2 квітня 1885р. у листі до С.Качали, «неперечно, найбільше причиняється до розбудження свідомости народної історія». Із пропозицією перевидати «Politykę Polaków względem Rusi» він звернувся до С.Качали ще в квітні 1885р. С.Качала був здивований його повідомленням, що «Київська старовина» друкує його «очерк»: «я жадного очерку не писав».. Тим не менше погодився.
Тож перша частина праці С.Качали, яку переклав інший греко-католицький священик, Микола Михалевич, фактично була відповіддю на згаданий підручник А.Левицького. Вона вийшла з друку наступного року в Тернополі під назвою «Коротка історія Руси» і закінчувалася так: «Так, отже, наміряючи погубити Русь-Україну, поляки не розуміли, що в дійсности гублять Польщу. Поляченням русинів і нищенням їх самоуправи, копали й собі могилу. І справдилось над ними євангельське слово: «Якою міркою мірите, такою і вам міряти будуть». Поневірка чужих прав, се пряма дорога до загуби своїх питомих прав».
Вихід з друку «Коротої історії Руси» С.Качали спричинив гострі заперечення А.Левицького, який поклав відповідальність за появу цієї книги на всю народовецьку партію. Але якраз тоді в Галицькому сеймі дозрівала справа української ґімназії в Перемишлі (сеймова постанова 24 січня 1887р.), тому дискусія швидко вщухла.
Ще більше обурення книга викликала в російських цензорів. Побачивши в «Київській старовині» оповістку про «Руську історичну бібліотеку», цензура наполягла на її усуненні з грудневої книжки журналу. «Я не позволю плодить Костомаровщину даже в Галиции, – говорив цензор Рафальський. … Если Барвинский хочет, чтобы его издание проходило в Россию, пусть перепечатывает оригиналы, не переводя их на этот проклятый жаргон. Я позволю себе наплевать в лицо, если не добьюсь от Главного управления по делам печати воспрещения ввозить в Россию издание Барвинского».. Так «Руська історична бібліотека» потрапила до переліку заборонених видань. Другий том «Руської історичної бібліотеки» уже мав протиросійське вістря: він становив публікацію знаменитої праці М.Костомарова «Дві руські народності» – словами М.Драгоманова, маніфесту українського націоналізму.
Двадцять чотири томи «Руської історичної бібліотеки» виходили з друку в 1886-1904рр. спочатку в Тернополі, а згодом у Львові (у 1889-1901р. – коштом Галицького сейму); 1894р. видавництво перебрало на себе Наукове товариство ім. Т.Шевченка.
Отець С.Качала є також автором розвідки про віденську кампанію короля Яна ІІІ Собєського 1683 р. Якраз тоді польський істеблішмент, заходившись навколо організації двохсотлітнього ювілею тієї визначної перемоги, запросив взяти участь у ньому також народовців (у битві брав участь козацький загін). Проте українці відмовилися. Ймовірно, цю видану редакцією «Діла» брошуру отця Стефана треба вважати за партійну відповідь. На основі історіографічного аналізу С.Качала визнав королеві Янові ІІІ Собєському головну заслугу в розгромі турецької армії під Віднем (і таким чином у полеміці австро-німецьких і польських істориків підтримав останніх), але завершив гнівним пасажем проти «релігійного фанатизму і анархії», які довели Польське королівство до краху, та єзуїтів і «жидівської лихви» (у контексті чергової міжнаціональної напруги в Галичині у зв’язку з реформою ордену василіян оо. єзуїтами 1882р.).
«Руська історична бібліотека» відіграла важливу роль у становленні методології історії Соборної України, загальноприйнятної як для Наддніпрянщини, так для Галичини, формуванні української наукової термінології та ідеально протистояла польській «ягайлонській ідеї», з одного боку, та «прагматичній схемі» офіційної російської історіографії, з іншого.. І хоча С.Качала не був професійним істориком, але маючи пряме відношення до становлення ««Руської історичної бібліотеки», отець назавжди увійшов в історію української історичної науки.
Меценат
Про душпастирську працю о. Стефана Качали немає даних. Можна здогадуватися, однак, що свої душпастирські обов’язки виконував ревно. Довший час у Львові на здомінованому москвофілами Св. Юрі на пароха Шельпак дивилися немилим оком, тому якби було інакше, його б усунули. З цієї ж причини о. С.Качала не отримав кращої парафії, а крім того, його неодноразово усували з посади збараразького декана (щоправда, ненадовго).
Взагалі просвітяни другої половини ХІХ ст. приділяли значну увагу, крім власне просвіти, також проблемам інтенсифікації сільського господарства, пропагували торгівлю і підприємництво. А кращі з них самі досягнули успіху також на полі зразкового господарства. Серед таких був також був о. С.Качала. Принаймні, він був заможним чоловіком, про що свідчить його заповіт. «Тут поляки і москалі, там мадяри і румуни, і всі вони русинів як сірий матеріал на хосен народу свого винародовляють. З другої сторони мати Русь убога, ні відки помочи не має та що гірше, виродні сини її свою матір за юдин грош продати готові. Тоє мене спонукало, по можности щадити, щоб зібрати який шеляг, котрий відложити би можна», – писав він.
Отже, записавши доньці Вікторії Студинській господарство і 1 000 золотих ринських та 2 000 злр. для внучки Стефанії Студинської-Слюзар, решту своїх заощаджень О. Стефан розподілив так: часопису «Діло» – 500 злр.; Руському педагогічному товариству – 1 000 злр.; політичному товариству «Народна рада» у Львові – 1 000 злр.; «Руській бесіді» у Львові на купівлю пляцу для побудови українського театру – 5 000 злр.; Товариству «Просвіта» у Львові на видання популярних книжок для народу, премій для авторів і видання мапи України – 8 000 злр; з доходів від уділового внеску в «Народній торгівлі» на 100 злр. і депозиту там же на суму 1 000 злр. мають бути засновані дві стипендії для двох хлопців, які б забажали навчатися комерції.
Відтак вже 1889р. коштом С.Качали товариство «Просвіта» видало першу мапу України, укладену Григорієм Величком..
Варто згадати також про прижиттєвий меценатський внесок о. С.Качали на бурсу (гуртожиток) для тернопільських ґімназистів. Ініціатором будови бурси був його рідний брат Андрій (1830-1902), який пожертвував на цю справу 8 000 злр., ще один щедрий меценат товариства «Просвіта» й НТШ. Бурсу збудували 1893р., згодом їй було присвоєно ім’я о. Андрія Качали.
Тож отець Стефан Качала – один з перших меценатів українського національного руху в Галичині; до нього гроші на підтримку галицько-українських громадських ініціатив, як правило, надходили з Києва.
