Моя невістка нічого не хоче робити. Вже роки в мене, а ні порядок у хаті, ні господарка її не обходять. Їй нічого не треба — тільки спати. Але ж діти ростуть, не завадило б і про них подумати.
Я не маю здоров’я, не годна робити, але мушу, бо не можу дивитися на безлад у своїй хаті. Щось підказати невістці нема права, бо як відкриє писок! Ні совісті, ні стиду не має. То яка надія може бути на старість від таких дітей?
Прийшла в невістки на все готове. Ми не доїдали, тиснули копійку на хату й усе інше, а дісталася наша праця такій «мордатій» і «гнилій» людині… Знали б ви, як вона бреше синові на мене! І найбільше болить, що він вірить. Вірить своїй дружині, а рідна мама стала для нього ворогом.
Синочку мій дорогий, чому ж ти мене ніколи не спитаєш, як моє здоров’ячко? Я так чекаю доброго слова і підтримки від тебе. А ти тільки свою кохану пильнуєш і завше за неї заступаєшся. Сину, мама тобі не ворог. Я мовчу, терплю, і ти не знаєш, як плачу вечорами в подушку, як мені тяжко. Не раз думаю, що серце не витримає. Бувало, не хотіла жити, але боялася взяти гріх на душу. Тож терплю, синочку, аби лишень тобі було добре.
…Коли я зважилася написати «Калині», прийшла до мене одна жінка, котру теж ображає невістка й котра, як і я, передплачує нашу газету. Прочитала вона розповідь Євдокії та запропонувала нам обом написати, щоби підтримати цю бідну жінку. Нехай знає, що вона не одна на цім світі, що таких матерів-мучениць багато. Їхні невістки замість того, щоби підтримати словом, помогти ділом, налаштовують проти них своїх чоловіків. Хоча на мозолястій праці їхніх батьків стали господинями.
А нашим синочкам немов засліпило — нічого довкола не бачать, крім своїх жінок, нікому не вірять — лише їм. Але ми переконані: хто кривдить батьків, той іще гіршу кривду матиме від своїх дітей.
Дорога Євдокіє, ми вас підтримуємо. Ви — не гірша від свині, бо ви — людина, матір. А до свиней подібні ті, хто кривдить вас.
Чому літнім людям добре живеться в Європі? Бо там українці їх терпляче доглядають. Голосу не підвищують, бо без зарплати залишаться. В Україні ж батьки все віддають дітям, а ті мають їх за ворогів.
Ми ніколи не могли подумати, що опинимося в такій біді. Добре виховали наших синів, одружили їх, допомогли стати на ноги. І нині не сидимо склавши руки. Бо молоді хочуть спати, а «злі» свекрухи тягнуть на собі всю господарку. І моляться, щоби «добрі» невістки не довели їх до інфаркту чи до інсульту.
Але попри все, дорогі жінки, треба жити. Скільки ще того життя нам залишилося? Тримаймося, бо мусимо. А Небесний Отець усе бачить. Якщо ми на землі так мучимося, то на небі нам буде добре. Ми з вами, Євдокіє!
ОЛЬГА і ГАЛИНА, Тернопільський район, Вільне життя
