Під землю заглянути хочеться майже всім. Саме для всіх і існує на Поділлі печера, де через кожні 50 кроків горить електрична лампочка, групи (по 60, блін, іноді чоловік!) водять привітні екскурсоводи і де практично неможливо заблукати.
Бажаючих оглянути карстові провалля в Придністровській землі, які Сарматське море виготовило на радість людям мільони років тому, чимало. Біля входу в печеру я кожного разу бачила справжнісіньку чергу.
Дивно, що при такому напливі туристів дорога до самої печери, що біжить повз хатки і в’юнку річку Циганку, все ще в такому паскудному стані. Та до самої печери не під’їдете навіть нею. Авто – на стоянку, біля якої є туалет та кіоск з шоколадками по київських цінах, далі – пішки і вгору. Вже біля жовто-блакитного стенду, що розповідає, де ми є і навіщо, вас групують і оквиточнюють. Вартість білету з носу в 2006 році складала 3 гривні. Чи 3,50? Не пам’ятаю, платити за себе мені там ще й разу не довелося. Щастить :о).
Не забудьте озирнутися біля залізних дверей “Кришталевої” – вид на замок з гори смачний і багатообіцяючий.
Далі вас чекає приємний екскурсійний маршрут протяжністю в кілька кілометрів. З них перші (вони ж потім будуть і останні) 500 метрів – це малоцікавий підземний коридор, яким десятки ніг прямують в зали. Там вже цікавіше – навколо кристали, багато з яких мають свої назви. Там цілий зоопарк під землею – крім відомого і розтиражованого путівниками Буйвола є ще змія і казна що ще.
Не цікавлять звірятки? А музика? Маєте змогу ознайомитись з печерним барабаном (там-па-ра-рам, екскурсовод просить кожного відстукати по нависаючому камені що-небудь, глуха луна повторює мотив, але щоб аж “барабан” – не сказала би). Якщо і це не приваблює, як щодо еротичних мотивів? Вам покажуть ліжко печерної людини. Романтично? Ще й як, особливо якщо врахувати, що люди в цій печері ніколи не мешкали.
Ще трапиться перев’язаний яскравим бантиком камінь – за нього тримаються на щастя.
Байок і небилиць розкажуть масу, та сама популярна – про грізного Володаря Печери та його бранку-обраницю Наталку.
Ну знаєте, як то в казках: був собі Володар Печери, закохався в красуню Наталку з сусіднього села, забрав в своє підземне царство, вона скількись там часу ту наругу терпіла, а потім розквиталась з гнобителем. Як саме – це вже самі дізнаєтесь, від екскурсовода. Але, шановні Наталки, добряче подумайте, перш ніж занурюватись під землю. За традицією, з кожної групи екскурсантів одна Наталка (а дівчина з цим ім’ям буде в величезній групі обов’язково) залишається в першому залі, неподалік від буйволової голови та сходів (з фото вгори). Як презент Володарю. Щоб, бува, не розсердився, що його спокій знову потривожили.
Легенди – як сіль. Без них оповідь про геологічні явища була б зовсім прісною. Та спробуємо трохи побути без солі. (Хоча і без мене цим вже не раз займались в інтернеті).
Отже, на вузькому вододільному плато між Циганкою і впадаючим в неї з південного сходу Семеновим потоком і знаходиться печера Кришталева. Вхід у неї розташований на крутому схилі долини, вище русла річки на 60-70 м. Печера вимита підземними водами в товщі жовто-бурого, крупнокристалічного гіпсу неогенової системи. Загальна довжина ходів – 22 км. Стіни багатьох печерних галерей покриті білосніжними або забарвленими у різноманітні кольори кристалами вторинного гіпсу. Середньорічна температура в печері 12 градусів, вологість 84-100 %. Без екскурсоводів в “Кришталеву” не пускають.
Працює (гм) печера з 10 до 17 години, обідня перерва з 13.00 до 13.30. Хочете подзвонити заздалегідь? 37646, 37728.
М. Орлович згадує печеру серед туристичних принад регіону в своєму путівнику. За його словами, у 1721 році печера вже була описана ксьондзом Жачинським (Rzaczynski) в його праці про історію Польщі. В той час до печери можна було дістатися сходами, від яких вже на початку ХХ сторіччя не лишилося і сліду. Йшов час – і пам‘ять про печеру зтиралася. Процес був настільки сильним, що в 1908 році Кришталеву вважали щойно відкритою печерою.
Вхід до Кришталевої розташований високо над землею. У 1929 році туди вела, згідно путівника, вузенька і важка для проходження стежка. На відстані приблизно в 50 кроків від початку підземної подорожі зустрічалися перші гроти. Тоді ще там потрібно було повзати на всіх чотирьох кінцівках – і як же це не схоже на сучасний стан речей, коли в печері є світло (!).
Джерело: Замки та храми
