29 січня, Федір Ткачук із села Крутнів Кременецького району потрапив у полон до бойовиків ДНР, брав участь у боях у селі Нікішине Донецької області. Тоді це село якраз було на лінії вогню. Наші бійці потрапили під нещадний безперервний обстріл, унаслідок чого Федір із побратимом опинилися у пастці… Спочатку їх утримували у Нікішиному, а згодом перевезли до Донецька і кинули у підвал колишнього управління СБУ, де вони перебувають донині.
До війни Федір працював у будівельному магазині «Добробут» у Почаєві. Торік, 1 серпня, отримав повістку. Вирішив не ухилятися від мобілізації, тим паче, що три роки тому проходив військову службу як строковик, і багато його товаришів уже перебували в зоні АТО.
– Ми його просили не йти, – розповідає старша сестра Федора Неля,– але він не міг навіть думки такої допустити. «Хай краще не йдуть ті, у кого є сім’я і діти, а я піду!» – сказав, як відрізав.
Він пішов в армію з твердим переконанням, що захищатиме свою землю, домівку і рідних від тих, хто вирішив на все це посягнути. Удома в селі залишилися батьки, 30-річна сестра, в якої вже своя сім’я, та два брати Віталій і Сашко у віці 27 та 26 років.
Федір служив у 128-ій гірсько-піхотній бригаді, у 25-ому батальйоні. Місяць проходив вишкіл у військовій частині у Мукачевому, після чого хлопців відправили у Дебальцеве, а 26 січня частину з них перевели до Нікішиного.
– Федір сказав, що їх відсилають туди лише на одну ніч, а вранці вони мають повернутися до Дебальцевого, – пригадує волонтер Тарас Паляниця, який нині займається визволенням бійця із полону. – Тоді їх, 19-ох вояків, відвезли до села на танках. У Нікішиному тривали запеклі бої, і бійці мали підстрахувати побратимів, які вже чотири місяці стояли на одній позиції. Хлопців кинули практично в саме пекло. Вони змушені були ховатися у підвалах, адже відстрілюватися із автоматів проти важкої артилерії було неможливо. Через два дні таких обстрілів бійці почали виходити зі сховків. Федора з побратимом узяли в полон…
У 128-ій бригаді знали Тараса, адже він не раз заїжджав на передову з волонтерською допомогою, тому, як тільки дізналися про лихо з Федором, відразу зателефонували до нього. Тарас почав розпитувати про бійця, «пробивати» по своїх каналах, шукати на інтернет-сайтах, і нарешті впізнав його на одному відео, яке бойовики виклали у мережі. На ньому Федір був з перев’язаною рукою і розбитим обличчям…
– Коли Тарас дізнався, де утримують Федю, то сповістив нас, – каже Неля. – Він неабияк нас підтримує, і якби не волонтери, не знаю, як би ми це пережили… До полону Федя щодня телефонував додому, а тут раптом зв’язок обірвався…
Тарас розповідає, що Федора вже кілька разів мали звільнити, але в останній момент переговори зривалися. Рідні їздили і до військкомату, і до військової частини, однак там їх лише відсилали від одних до других. Полонені також підпадали під дію Мінських домовленостей, але в лютому, після «котла» у Дебальцевому, все зупинилося.
– Куди я тільки не звертався за допомогою, – зізнається Тарас. – Говорив і з Мирославом Гавянцем із Копичинців, якому вдалося визволити свого сина Ярослава з лап бойовиків, і з бійцями, які побували у полоні, але поки що все марно. Я подав Федора на розшук до всіх силових структур – у міліцію, СБУ, Міністерство оборони, проте там ніхто ним не займається і взагалі складається враження, що чуже горе наших чинуш не обходить.
З метою пошуку варіантів Тарас нещодавно знову здійснив поїздку на східний фронт, і ось саме тоді, після тривалої перерви, Федір вперше зателефонував до рідних.
– Феді дали телефон на кілька хвилин, – розповідає Неля. – Він зателефонував із прихованого номера і сказав лише, що живий-здоровий і що їх возять на різні роботи. Голос у нього був спокійний, старався триматися з усіх сил, але коли почув голос своєї похресниці, шестирічної Соломійки, то не втримався і розплакався… І в нього відібрали слухавку. Але ми тепер хоча б знаємо, що з ним нічого не сталося, бо до цього телефонували невідомі, говорили російською, погрожували, лякали, що Феді вже немає серед живих, що його закопали, а якщо ми хочемо забрати тіло, то треба заплатити великі гроші. Ми таке пережили… Телефонували переважно о другій-третій ночі мені і двом молодшим братам. Напевно, спеціально, щоб чинити психологічний тиск. «Он прішол на нашу зємлю убівать нас, і ми єго застрєлілі», – казали. Або: «Ми єму атрєзалі уши, оторвалі рукі…» Ми вже були у такому стані, що коли бачили незнайомий номер, то боялися, бо не знали, що цього разу почуємо. Після кожного такого дзвінка я телефонувала до Тараса, він перевіряв інформацію, просив нас не «вестися» на такі розмови, нікому не вірити. Та тягар із душі не спадає… Федя не був удома вже одинадцять місяців. Мав прийти у відпустку на початку лютого, ще три дні йому залишалося, але потрапив у полон. Звісно, коли почули його голос, то трішки заспокоїлися, але скільки до біди? Молимося щодня, і не тільки за Федора, а й за всіх, наших хлопців, і терпляче чекаємо…
ірина КОШІЛЬ
