Співак-далекобійник Вадим Дубовський: «Люди подивляться на мої пісеньки і скажуть: «А що там такого мудрого? Поматюкав Путіна — і все…»
| Можна бути народною артисткою України, багатою людиною зі зв’язками — і, виступаючи на концертах у підтримку країни-окупанта, викликати, м’яко кажучи, алергію у більшості своїх співвітчизників. А можна працювати далекобійником в далекій Америці, писати «на колесах» веселі відеоролики про «лисого карлика» — і бути для десятків тисяч своїх колишніх співгромадян народним артистом не за званнями, а за суттю. |
Виходець із Донецька, співак-далекобійник Вадим Дубовський блискавично став зіркою YouTube. Його сатиричні пісні, в яких він емоційно ділиться своїми враженнями про російсько-українську війну на Донбасі, принесли його каналу понад 5 мільйонів переглядів і майже 20 тисяч підписників.
Хітами вмить ставали не лише колючі шлягери про Путіна, а й звичайні пісні, причому не тільки українською мовою.
— Коли ти бачиш перед собою довгий шлях, і попереду кілька годин дороги — співати ніщо не заважає, — каже співак-далекобійник.
Торік Вадиму Дубовському виповнилося 50. Він уже 13 років проживає у США, став громадянином Америки і проїздив нею тисячі миль — від східного до західного узбережжя. Спершу — з гастролями, а згодом — за кермом великої вантажівки.
Вадим розмовляє чистою українською мовою, в якій ніщо не видає в ньому емігранта, тим паче — з Донбасу. Він народився у Донецьку і тривалий час жив у Донецькій області. Район, де він зростав, нині сильно страждає від обстрілів. Згодом із батьками перебрався до Ростовської області, за півсотні кілометрів від українського кордону. Далі з родиною поселився під Києвом, здобув музичну освіту, за фахом — учитель музики, диригент. Працювати почав іще під час навчання, у чоловічій хоровій капелі України ім. Л.М.Ревуцького, а згодом перейшов до Національної заслуженої академічної капели України «Думка». У її складі пропрацював дев’ять років і з гастролями об’їздив усю Європу: Іспанію, Італію, Францію, Німеччину, Польщу, Бельгію, Нідерланди та ін.
До США вперше потрапив у 2000-ому році, коли в Україні грошей не вистачало ні на що, зарплати не виплачували довгі місяці, а жити якось було треба. Саме тоді американець Роджер Макмеррін набирав співаків для гастролей свого хору Сполученими Штатами.
— Тоді я вперше побачив цю країну, її природу, шляхи, простір, усе це було надзвичайно, — ділиться спогадами Вадим. — Я закохався в неї.
За півроку він побував у США вдруге, а на третій раз вирішив тимчасово затриматися. Та, сміється, немає нічого більш постійного, аніж тимчасове:
— Коли я приїхав у Чикаго, то побачив: тут у крамницях є все — від сала і цукерок «Рошен» до пива «Оболонь» і всього іншого, чого по всій Америці не знайдеш у мережах супермаркетів. Я зрозумів, що Чикаго — це справді куточок України. Тут не треба особливо перенавчатися, звикати до піци чи хотдогів і можна чудово варити борщ. Я побачив, що тут є наші церкви, банки, тут тебе розуміють, можна жити, не знаючи мови, бо ж з дитинства вивчав німецьку, в консерваторії — італійську, і ніколи в житті — англійську…
Люди, які мало знають Вадима, часто запитують, чому, будучи водієм-далекобійником, він, урешті, заспівав. Коли ж з’ясовується, що співав він фактично завжди, цікавим видається інший факт.
— В Україні у мене ніколи не було авта. Я боявся сідати за кермо після одного випадку в армії. Там я докермувався до того, що з’їхав у кювет і не міг виїхати звідти. Після того я сказав, що ніколи не буду цим займатися. Я жив у Києві, де розвинена система метро, і для чого мені взагалі авто… Ніколи не думав, що буду водити навіть звичайну автівку, але тут, у США, без цього — ніяк.
В Америці Вадим не лише навчився кермувати автомобілем і змінив професію та звички, а й помінявся внутрішньо, а точніше — на його світогляд вплинула українська діаспора.
— До української громади у мене почуття вдячності. Тут я став іншою особистістю, мої думки змінилися. До приїзду сюди я не мав уявлення, що таке національно-визвольна боротьба, що таке УПА, хто такі Січові Стрільці… Ці сторінки історії були для мене майже невідомі. Я — виходець із радянської школи, а там зовсім з іншого боку усе це показували…
Що ж до співів за кермом, то це, каже Вадим, нескладно. Й хоча він став менше часу приділяти вокалу і більше — дорогам, йому завжди хотілось записувати свій спів для того, щоб аналізувати помилки. Тож за порадою близького друга поєднав роботу і захоплення — і почав викладати записи на YouTube. Це сподобалось тисячам користувачів: його хіт про Путіна лише за добу набрав десятки тисяч переглядів!
А коли рахунок пішов на сотні тисяч, Вадим вирішив конвертувати віртуальні цифри у реальні — зароблені за кількість переглядів гроші він переказує на потреби української армії.
Преса і телевізійники просто шаленіли від новини про співочого далекобійника, а армія фанів Вадима зростала у соціальних мережах.
— Мені пишуть, що я герой, народний артист та інше. Але я не вважаю, що я патріот, — привласнювати собі зайвих почестей Вадим не хоче. — Справжній патріот — це людина, для якої її Батьківщина — понад усе. Патріот кинув би все, вантажі і далекобійництво, і поїхав би воювати. Звісно, я і не антипатріот, але до справжнього патріота мені далеко. Проте я дуже сильно й емоційно переживаю за все. Першого березня торік відбулось засідання російської Ради Федерації, яка дозволила Путіну використовувати російські збройні сили в Україні. А другого березня моєму синові, який живе у Києві, виповнилося 18 років. Він студент і його поки що не призивають до війська, але ніхто не застрахований від Путіна…
Крім того, Вадимові є за кого хвилюватись й на охопленому вогнем Сході. Там у нього чимало родичів. Є у чоловіка родичі й в Росії, з якими, щоправда, співочий далекобійник давно пересварився. Каже, з ними розмова коротка, тобто — ніяка. А для їх опису довго слів не підбирає: «Вони — ватніки, пропутінці».
А ось із донецькою ріднею все не так однозначно. За словами Вадима, тітки й дядьки, яким уже по 70, купилися на порожні обіцянки про примарні високі пенсії та життя, «як у Криму». По інший бік опинились ровесники Вадима.
— Ровесники та їхні діти — усі були проти цієї «ДНР». Казали мені: «Вадиме, на цей «референдум» ходили або бабушкі і дєдушкі, або наркомани і алкоголіки, які за 100 гривень можуть піти куди завгодно. Молоді там не було».
Щодо пісень за кермом, то Вадим розповідає, що дружина його підтримує, а найбільше він хвилювався, як сприйме його перший ролик мама.
— Взагалі-то мама у мене дуже консервативних поглядів, — усміхається він, — але коли вона побачила, то розсміялася і сказала, що з пісні слів не викинеш. І от коли я зрозумів, що отримав мамине схвалення, то перевів дух.
Взагалі ж, зізнається Вадим Дубовський, через популярність, що звалилася на нього, він почувається трохи ніяково.
— Так, мені пишуть багато схвальних відгуків і вдячних листів. Кажуть, що я своєю творчістю (або самодіяльністю, як я її називаю) надаю їм підтримку. Мені це все, звичайно, трошки дивно. Якщо чесно, я не настільки ціную цю свою творчість, щоб давати їй аж настільки високу оцінку. Все це тимчасово. І коли, дай Боже, скоро закінчиться війна, все мине, люди подивляться на мої пісеньки ретроспективно і скажуть: «А що там такого мудрого? Там нічого особливого й нема. Поматюкав Путіна — і все…»
емілія Васильків
