Один із найбільших в Україні історико-меморіальний музей політв’язнів, що в Тернополі, на Покрови Пресвятої Богородиці відзначатиме 20-річчя від дня заснування.
«Ще в 1991 році в цьому будинку Ігор Герета заснував Інститут національного відродження України, — розповідає старший науковий співробітник Ігор Олещук. — Тут збиралися краєзнавці, історики з тернопільських вишів, молодь, громадські діячі. Герета завжди говорив, що треба в цьому будинку (на той час минуло чотири роки, як звідси вибралося управління КДБ) заснувати музей. Він був головою постійної комісії з питань духовності, культури, свободи слова та інформації Тернопільської обласної ради І—IV скликань. Тож 1996 року йому вдалося переконати тодішнього директора краєзнавчого музею Венедикта Лавренюка, а також депутатський корпус виділити кошти і сформувати окремий штат для музею. Так 14 жовтня 1996-го в колишньому приміщенні слідчого ізолятора обласного управління КДБ і постав музей політв’язнів. Його засновниками стали Інститут національного відродження, обласний краєзнавчий музей і Тернопільська обласна організація Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих».
Спершу для роботи новоствореного підрозділу виділили 8 камер, згодом — 10, а невдовзі всі 28 стали в розпорядженні музею політв’язнів. П’ять стендів першої експозиції, яка почала діяти в 1997-му, зробив Тернопільський краєзнавчий музей. А згодом колектив, який на початках складався із трьох працівників, почав збирати матеріали самотужки. Нині діє експозиція в 11 камерах.
«Схожі музеї є в Бучачі, а також у Підгайцях і Підволочиську, — зауважує Ігор Олещук. — Щоправда, вони невеличкі. Щодо всеукраїнського масштабу, то аналогічний діє у Львові. Йому вісім років, має статус національного, звідси і краще фінансування. Однак Тернопільський обласний вважають одним з найбільших у нашій державі».
Читайте також: Про Кременець, що на Тернопільщині, УПА та катівні
Першим керівником закладу був товариш Ігоря Герети, поет Ярослав Павуляк, пізніше музей очолив Володимир Бірчак, згодом — Святослав Кравчук. Нині завідувачкою працює Уляна Рикун.
За два десятиліття, як розповідає Ігор Олещук, зусиллями працівників музею, а також дружніх громадських організацій, політв’язнів і репресованих мешканців Тернопілля та всіх небайдужих вдалося зробити чимало як на невеличкий бюджет. «Найперше — це так звані книги пам’яті. Упродовж 14 років ми видали 18 книг, — каже Ігор Олещук. — У грудні 1996 року Ігор Герета провів в Інституті національного відродження велику нараду за участі понад трьох десятків істориків, які цікавилися УПА. Так ми ухвалили рішення видавати книги пам’яті про національно-визвольну боротьбу районів Тернопільщини. Робота зі збирання матеріалів почалася в 1997-му. На підставі указів президентів Леоніда Кучми, Віктора Ющенка і розпорядження тодішнього голови Тернопільської ОДА Василя Коломийчука. Кошти для цього проекту виділяли з районних бюджетів, залучали спонсорів».
Серед інших напрацювань співробітників музею — публікації в Тернопільському енциклопедичному словнику, місцевих друкованих ЗМІ, а також авторські видання. Беруть участь і організовують самотужки безліч наукових конференцій і круглих столів.
За словами завідувачки музею Уляни Рикун, поповнюють фонд музею ексклюзивними літературою і речами, які приносять політв’язні, а також усі небайдужі. «Ми є відділом краєзнавчого музею, а він фінансується з обласного бюджету, — каже пані Уляна. — Тож змушені просити спонсорської допомоги, бо своїми силами неможливо відкрити нову експозицію чи зробити ремонт. Діляться експонатами також і колеги. Ми співпрацюємо з обласним архівом, громадськими організаціями та істориками». «У мене є величезна бібліотека матеріалів УПА, — додає Ігор Олещук. — Дядько служив у «Нахтігалі» четарем, тож надсилав літературу для військових частин, а я чимало залишав для себе. Так зібрав велику колекцію книжок і брошур того часу».
Кожного робочого дня, кажуть співрозмовники, в музеї проводять три-чотири екскурсії. Відвідують камери колишнього слідчого ізолятора не лише тернопільці — сюди приїжджають з усіх куточків Тернопілля й України, велика частина — зі східних областей. Не залишають поза увагою музей політв’язнів і закордонні гості — у гостьовій книзі записи представників Польщі, Німеччини, Франції, Норвегії, Канади, США, Австралії та інших країн світу. Уляна Рикун зауважує — в двох камерах не робили ремонт, щоби гості мали змогу відчути автентичність тієї страшної доби.
Нині музей живе новими клопотами і планами — це підготовка нової експозиції з релігії, реконструкція двору музею і пошук коштів на її проведення.
«Не вистачає коштів, щоб перевести на економне освітлення приміщення, — каже Уляна Рикун. — Не вистачає відповідального за фонди музею». Завжди актуальні поповнення виставок. За словами Ігоря Олещука, щороку меншає очевидців, учасників буремних подій минулого століття.
«У 1990-му на Тернопільщині налічувалося 18 тисяч політв’язнів і репресованих, — каже пан Ігор. — А нині залишилося дві з половиною тисячі. У кого з часом залишиться брати інтерв’ю, в кого записувати ексклюзивні історії та збирати спомини?»
Джерело: Вільне життя
