Тернополяни пропонують встановити в центрі Тернополя пам’ятник першому українському бургомістру Володимиру Лучаківському.
Відомий історик, краєзнавець та громадський діяч Тарас Циклиняк на своїй сторінці пише, що Володимир Лучакіський заслужив, аби його пам’ятник прикрашав центр міста “От хто хто, а Володя заслуговує на пам”ятник, бо є класичним тернопільським міщанином (що у нас не популяризується). В місті розташовано 2 таблиці. Одна із них анотаційна на стику Бережанської і Лучаківського, а інша у фойє міської ради на Листопадовій. То було би дуже файно, бо ця людина приклася до створення благ, якими ми досі користуємося (водогін, каналізація. світло і десь тоді телефонну мережу створювали). Я щиро надіюся, що коли Тернопіль перестане бути моральний селом, то Влодко посяде своє місце на вулиці рідного міста. Було би файно посунути Пушкіна, бо саме на тому місці був магістрат. Одним словом…є над чим подумати.
- Читайте також: Мер Тернополя розповів як використали кошти з бюджету
Його підтримує і відома письменниця Леся Коковська-Романчук: “Увічнювати людей, що чимало зробили для громади – святий її обов’язок. Ми поки що лиш лампадки світимо біля гробівця Лучаківського на цвинтарі. А не зле було б квіти до пам’ятника носити”.
А токож директор УХ-радіо Юрій Фартушняк підтримав ідею: “Спорудження пам’ятника Лучаківському є “справою честі” для міської мерії”
Під своїми публікаціями Володимир Лучаківський підписувався як справжнім іменем, так і літературним псевдонімом “Володимирко”. Свій перший вірш “Степ”, як студент правничого факультету Львівського університету, опублікував у збірнику “Зоря галицкая яко альбум на год 1860” на честь митрополита Григорія Яхимивоча.
“Гей на Русі світ прекрасний
Як сягає неба склеп —
Чудні гори, води ясні,
Рай-поля, чарівний степ!
Хтось там любить верховини,
Місто чи село своє,
Я люблю лише рівнини,
А найбільше степ люблю”
Так починався цей вірш. Тоді ж Лучаківський опублікував розвідку “Ворожба і забобони”. Надалі були робота у часописі “Правда”, що почав виходити 1867 року, публікації у перших виданнях “Просвіти”, осередок якої очолив у Тернополі, часописах “Діло”, “Дзеркало” тощо.
У 1866-му наш автор видав поему “Смерть князя Олега”, баладу “Топельник”, базовану на фольклорних матеріалах. Того ж року у “Правді” з’явилося його гумористичне оповідання з життя галицької інтелігенції “Пан Боніфат”, а відтак і “Пригоди в моїй поїздці”. Часто у розвідках про нашого земляка можна знайти звістку, що на початку 1870-х він спільно з Юліаном Романчуком видав «Читанку руську для нижчих класів середніх шкіл». Але і Франко, і інші вчені доречно вказують, що читанку готував не Володимир, а його однофамілець Кость Лучаківський.
У 1885 році Володимир Лучаківський видав віршовану “В’язанку побажань” для української молоді. Її у 2013-му опублікували репринтом у Тернополі Богдан Пиндус та Михайло Ониськів.
Цікавлячись театром, майбутній бурмістр створював свої і перекладав для “Руської Бесіди” п’єси з німецької та польської мов. Традиційно дослідники називають комедії “Весілля у багачки”, “Недоспілі женихи”, “Іспит на мужа” авторства Лучаківського із 1886 року. Загалом завдяки діячеві світ побачили майже 20 перекладів. Серед них були і роботи дідуся митрополита Андрея Шептицького Олександра Фредри.
У 1887 році у літературно-науковому віснику “Ватра” Руського Касина у Стрию вийшло друком гумористичне оповідання Лучаківського “По матурі”.
Володимир Лучаківський контактував та переписувався з Іваном Франком. І як адвокат, і з літературних питань. Зокрема, Франко звертався до юриста у вересні та жовтні 1898-го, аби той захищав його права під час судового розгляду — письменника і журналіста звинувачували у побитті чоловіка на прізвище Підгайний під час зборів у нашому місті. Та навіть у листі про суд йдеться про літерутуру.
“Осмілюся також пригадати впов. (високоповажному — ред.) пану рукопис, про котрий впов. Пан згадували. Може, в нім справді буде дещо цікавого для науки”, — писав Франко 14 жовтня 1898 року.
Згаданий рукопис, це етнографічні матеріали, які Володимир Лучаківський збирав із юності і які запропонував Франкові для публікації.
“Із письменників, що перший раз виступили в “Зорі галицькій” 1860 р. і мали по тому більшу або меншу кар’єру назвемо… Володимира Лучаківського, що помістив тут також один вірш, а пізніше в українофільських виданнях друкував декілька віршів і оповідань, і відзначився також як збирач цінної збірки приповідок і загадок, що ввійшли в мою збірку приповідок галицько-руського народу із його рукопису”, — читаємо у книзі Івана Франка “Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.”
Перший том збірника “Галицько-руські народні приповідки” вийшов друком у 1901 році. А за дев’ять років до того у річнику Тернопільського наукового товариства за 1892-й вийшли зібрані Лучаківським матеріали під назвою “Причинок до етнографії галицького Поділля”.
“Користаючи, отже, з видавництва наукового товариства, яке виникло у Тернополі, з метою досліджень на полі історії, етнографії та природи нашого Поділля, помістили ми в тому місці частину етнографічних записок, наданих нам ласкаво високоповажним меценасом доктором Володимиром Лучаківським. Записки ці доктор Лучаківський здійснив у тернопільському повіті, переважно у селі Довжанка, у шістдесятих роках (1860-х — ред.)”, — пояснювали у збірнику.
Науковимй гурток утворився у Тернополі 1892 року і Володимир Лучаківський увійшов до його управи. Між іншим, саме він запропонував об’єднанню зайнятися формуванням наукових колекції для висвітлення історії і культури Поділля. Виглядає так, що тернополянин був активним до останніх років свого життя. Саме тому встиг зробити так багато.
Джерело: портал “Тернопіль”
