Тернопільський обласний військовий комісаріат почав публікувати в ЗМІ списки військовозобов’язаних, які з різних причин були не оповіщені або не прибули у військкомати для уточнення облікових даних і проходження медичного огляду. У новій “порції” тих, кого “запрошують”, — усього 20 прізвищ. Але яких… Усі — депутати Тернопільської обласної ради. І, за якимсь дивним збігом, 16 із 20 — “свободівці”.
До речі, з Тернопільщини в зоні АТО нині перебувають 29 “свободівців”. Днями демобілізувався депутат обласної ради “свободівець” Андрій Русенко, який воював у зоні АТО понад рік. Ще четверо депутатів облради — “свободівці” Володимир Стаюра, Олег Федик, Марія Чашка та Руслан Бенько — нині на Сході зі зброєю в руках захищають територіальну цілісність країни. Проте цей факт не завадив внести прізвище Руслана Бенька до списку тих, кого “розшукує” облвійськкомат.Погодьтеся, ситуація доволі смішна: Руслан Степанович добровольцем зголосився до Збройних сил України і уже чотири місяці служить в окремій зведеній штурмовій роті “Карпатська січ” 93-ої окремої механізованої бригади, а військові комісари через ЗМІ щойно “запрошують” його до військкомату.
Звістці про “розшук” депутат облради не здивувався. У телефонній розмові зазначив, що, судячи з того, якими методами відбувається в області мобілізація, очікувати можна будь-чого. Своє прізвище у списку тих, кого “запрошує” облвійськкомат, вважає не випадковістю, а “політичним замовленням”, бо випадковість, аргументує, це коли у списку два-три прізвища представників однієї політичної сили, а якщо їх більшість — то виникають підозри й запитання. Усіх працівників військкомату, які так цілеспрямовано займаються “пошуками” “свободівців”, Руслан Бенько запрошує на бойові позиції під Донецьким аеропортом, у Пісках, а також сповіщає, що має намір звернутись до суду із зверненням про розповсюдження облвійськкоматом завідомо неправдивої інформації, що негативно вплинула на його репутацію.
Нагадаємо, що Уповноважена Верховної Ради України з прав людини Валерія Лутковська вже назвала дії віськових комісарів порушенням Закону України. Вона наголосила, що “розміщення у будь-якому вигляді в засобах масової інформації та в громадських місцях списків запрошених до військкоматів не передбачено жодним чинним нормативно-правовим актом і є порушенням низки вимог положень Закону України “Про захист персональних даних”. Більше того, такі дії з боку як працівників військових комісаріатів, так і засобів масової інформації містять ознаки правопорушення, передбаченого ст. 188-39 КУпАП, а саме – недодержання встановленого законодавством про захист персональних даних порядку захисту персональних даних, що призвело до незаконного доступу до них або порушення прав суб’єкта персональних даних”.
— Така ситуація свідчить ще й про те, що влада як в країні, так і в області займається не залученням патріотів до захисту держави, а виконанням мобілізаційних планів за будь-яку ціну, — зауважує у телефонній розмові Руслан Бенько. – Рік тому нам усім говорили, що АТО триватиме лічені години, що вояки отримуватимуть 1 тис. грн. в день, будуть застраховані на 1 млн.грн. Минув рік, але влада більше занята домовленостями з Путіним у Мінську, аніж виконанням обіцяного. І виправдання жодного немає – президент обраний в першому турі, прем’єр-міністр – “народний”, коаліція у Верховній Раді – понад 300 голосів. Усе, що добре влада робить, то “дає план” — надсилаючи повістки інвалідам чи тим, хто вже відійшов у вічність, а про такі випадки я чув неодноразово. І це є свідченням їхньої непрофесійності та, схоже, нерозуміння того, що в країні триває війна.
— Не війна, а антитерористична операція, — констатую. — А це — різні речі…
— Мене дивує назва “антитерористична операція”, — відрізає. — АТО — це коли жменька озброєних негідників захопила будинок, вулицю, ну, нехай невелике місто. І боротись з ними повинні Нацгвардія, МВС, СБУ, війська спецпризначення. У даному ж випадку сепаратисти захопили територію майже двох областей. Вони озброєні до зубів найновішою та різнокаліберною зброєю. Вони вбивають наших вояків. І це — АТО? Ні, це справжнісінька війна! І на ній щодня гинуть мирні люди. Гинуть через те, що хочуть жити на своїй Богом даній землі. Війна — це коли боєць йде на дві години на позицію, а прощається з усіма, ніби назавжди. Оце війна. І вона не стане АТО, скільки б “вище” керівництво не називало її так. Та й узагалі дивує, що після такої кількості пролитої крові ми й досі офіційно не називаємо речі своїми іменами. Напевне, це комусь там, “нагорі”, вигідно.
— Багато хто каже, що цю війну ми можемо виграти одним ривком… Як вважаєте, можемо?
— Не знаю. На мій погляд, занадто далеко зайшла ця АТО, одним чи двома ривками ми вже не зможемо перемогти. Тому ціла держава повинна згуртуватись, стати єдиним кулаком, який добряче зацідить ворогові між зуби та віджене його за межі України. Ми тут, на фронті, робимо все, що в наших силах. І волонтери докладають максимум зусиль до спільної перемоги. А ось ті, хто нині при владі, чиновники на місцях, здається, займаються дурницями. Я розумію, тепер усі їхні думки тільки про вибори, вони мусять їх виграти, щоб зберегти себе у владних кабінетах, тому й вдаються до “політичного кілерства”, усувають конкурентів. Активні люди їм на місцях не потрібні, бо саме вони можуть отримати від виборців вищий вотум довіри.
— Влада киває на те, що Тернопільщина план шостої хвилі часткової мобілізації виконала тільки на 23%, що 32 тисячі військовозобов’язаних перебувають у “розшуку”…
— А може, вони просто щось неправильно роблять? Може, людей потрібно не “виловлювати”, а мотивувати? Бо з тих, кого палицею змусили служити, вояки ніякі. Вони — лише тягар для цілого взводу. Боєць повинен мати мотивацію. Він мусить розуміти, чому він тут, для чого. Захист Батьківщини для нього повинен бути не примусом, а обов’язком, виконувати який — велика честь.
— На передовій багато “свободівців”?
— Тут політична приналежність не має жодного значення. Шкода, що багато політиків цього не розуміють. Перед “градами” та важкою артилерією всі солдати рівні. Знаю, що нині у зоні АТО понад тисяча членів ВО “Свобода”, які, до речі, в переважній більшості прийшли на фронт не через повістки, а добровільно! А скільки “народнофронтівців”, “порошенківців”, членів “Самопомочі” взяли в руки зброю? Хтось знає? Я тут, на передовій, якщо відверто, не бачив багато політиків чи їхніх синів. Здебільшого прості сільські хлопці служать. Думаю, то не зовсім чесно, коли одні вмирають за країну, а інші піаряться на їх смертях, бавляться в “політичні” війни, сидячи у теплих кабінетах, ламають через коліно людей, примушуючи до адмінреформи, руками військових комісарів розчищають собі дорогу від конкурентів на місцеві вибори. Чим вони відрізняються від тих, кого ми здолали під час Революції Гідності? На що вони розраховують? Ми ж повернемось, і байдуже — до виборів, під час них чи після. Повернемось і спитаємо за все. Чи вони, впиваючись запахом грошей, уже забули, як пахне дим шин?
олександр Піддубний
