Андрій Антонюк: «Найгірше, коли по тобі «криють» з усіх видів артилерії, а ти не тільки не маєш де сховатися, а й не маєш чим відстрілятися…»
25-річний Андрій Антонюк із Великих Дедеркал, що на Шумщині, майже два з половиною роки тому підписав контракт на трирічний термін служби у Збройних силах України. Каже, хотів випробувати себе, як колись говорили, у школі становлення справжніх чоловіків. Його військова спеціальність — розвідка. Він далеко не мініатюрної статури, кандидат у майстри спорту з карате кіокушинкай.
Перший рік служби Андрія у Новоград-Волинській бригаді був мирним. Проте з кінця лютого 2014 року він побував у такій “заворушці”, що, не дай Боже, нікому. Був двічі поранений, сам виводив хлопців з оточення, відчув біль втрати 70 відсотків бойових побратимів у своєму підрозділі.
Як розповідає Андрій, їх по тривозі підняли в Новограді-Волинському наприкінці лютого 2014-го. Кілька днів бойової взаємодії з танковими та артилерійськими частинами (більше не потрібно, бо бригада майже повністю укомплектована контрактниками, які свою справу добре знають) — і рушили маршем колісною технікою на Крим, де на початку березня почалася російська спецоперація. Однак, прибувши на півострів наприкінці першої декади березня і зайнявши бойові позиції, бійці невдовзі отримали наказ… повертатися на Херсонщину, за материкову лінію, хоча українські солдати з Житомирщини стояли тоді біля самої Ялти. Саме тоді, у березні 2014, солдата-контрактника Андрія Антонюка найбільше вразили продажність тодішньої української влади та некомпетентність і непрофесіоналізм вищого військового командування.
…Потім недовго — три дні — був у Слов’янську в той час, коли над будівлею Слов’янської міської ради піднімали український прапор, а їхній підрозділ здійснював прикриття цієї операції. Далі довелося воювати в Сонцево, в районі Савур-могили, Шахтарська, Петровського, а в Степанівці його підрозділ потрапив в оточення.
І досі пам’ятає запеклі бої 6-13 серпня. З оточення виривалися ночами. Він, сержант, був командиром однієї з груп прориву, вів військовий автомобіль, який сам знайшов покинутим відступаючими. По них росіяни тоді стріляли з усього, що було в них на озброєнні. У всіх, хто тоді проривався з оточення, склалося враження, що їх “тупо здали”. Це ж треба — всю частину, близько 7 тисяч військовослужбовців, запхнути в долину, а по них і танки, і «Гради» з російської сторони гатили, наче в тиру. Поранило Андрія вибухом від снаряда «Акації» 13 серпня. Коли “сепари” побачили, що він завів двигун, по ньому почали вести вогонь. Йому просто пощастило, що він обернувся на спалах вибуху, і його відкинуло метрів на шість…
Дуже багато українських вояків тоді потрапили в полон, тільки з роти Андрія ворог захопив шістьох бійців…
Після прориву з “котла” насамперед вирішили забрати тіла вбитих бойових побратимів і вивезти поранених. Взяли вантажівку, білу футболку — як прапор, залишили всю вогнепальну і холодну зброю і вперед, на ворожу територію. Довелося витримати знущання ворогів, коли їх обличчями притискали до капотів і обзивали всілякою нецензурщиною, однак таки домовилися про перемир’я на 10 годин, щоб евакуювати своїх “двохсотих” і “трьохсотих” і провести обмін. Домовлялися з “ополченцями” з помітним кавказьким акцентом. Це було в серпні минулого року… Нині на Донбасі кадировців дуже мало, зазвичай доводиться мати справу з кадровими російськими військовими.
Після відпочинку та доукомплектації на Миколаївському полігоні знову в “гарячі” точки — Щастя, Мирне, Дебальцеве.
— Найгірше, коли по тобі “криють” з усіх видів артилерії, а ти не тільки не маєш де сховатися від обстрілу, а й не маєш чим відстрілятися, — говорить Андрій.
Другого поранення боєць зазнав під Дебальцевим 9 лютого. Підрозділ, де служить Андрій, кинули туди, де мало закритися оточення Дебальцевого. Їх накрило “Градами”, потім почалася перестрілка. Два тижні запеклих боїв, коли в приміському селі жодного даху цілого не залишилося. Андрій був у тому пеклі чотири дні, саме тоді на них навалилася перша, найпотужніша хвиля обстрілів. Його в числі інших восьми бійців роти саме тоді і поранило.
— Залп “Града” може накрити площу 4 га, вогнеметна установка “Буратіно” випалює вщент все живе, снаряди “Ураганів” розриваються в повітрі і з неба падає смертоносний металевий дощ, розмір осколків — завбільшки з півлітрову пляшку, — буденно говорить про особливості ворожої зброї сержант української армії. — По нас стріляли і касетними снарядами, забороненими міжнародною конвенцією. Моє життя врятував бронежилет, прийнявши на себе частину осколків. Але все-таки вибухом контузило, зазнав ураження вух, роздробило ключицю і лікоть, вибило руку…
У частині завжди на підхваті стояв джип “Лендровер”, на ньому і вивезли поранених бійців. Спочатку у місцевій районній лікарні надали першу медичну допомогу, після Артемівська був Харківський військовий госпіталь, потім доліковувався у Рівному.
З 25 квітня сержант Андрій Антонюк знову в строю. Його розвідувальна рота і далі стоїть під Дебальцевим.
Коли я запитав Андрія, чи пішов би він у контрактники, якби знав, що потрапить на війну, почув у відповідь тверде: “Пішов би обов’язково. А воюю за те, щоб ворог, війна не прийшли на землю, де я народився. Воюю і буду воювати за спокій на моїй землі. Воюю попри те, що мене і моїх хлопців знову можуть “здати”, попри ризик бути пораненим, вбитим чи потрапити до рук ворогів. А ще прикро, що російські солдафони “поливають” з “Градів” нашу землю і їх ніхто не “здає”…
…У травні 2014-го Андрій планував одружитися з коханою дівчиною, але за два місяці до цієї знакової події йому судилося потрапити в горнило війни… Хочеться вірити, що нехай із запізненням, але таки заграють музики на його весіллі, а його мама Люда буде потішатися внучатками. Для цього Андрієві потрібно зовсім небагато, але й багато — щоб закінчилася війна і живим повернутися додому…
володимир Гаврилюк