Коли Василько ще був зовсім малим хлопчиною, мав, мабуть, років шість (1940р), то він дуже любив їздити з татом на возі (з села Домаморич) до міста (Тернопіль).
Сідав поряд на переді та брав віжки і батога в руки. Дуже йому хотілося вдарити коня шоб рухався швидше, але вони його не хотіли слухати. Коні були гарні і високі, гнідої масти.
Щосереди тато їхав на торговицю. Так називали базарний день. В Тернополі вони мали родичів, які водили Василька на карусель. В травні місяці святкували літнього Миколая (19 числа). У місті продавали смачні миколайчики із тіста. Дітей возили на поні та роверах.
Крім того тато возив продукцію на продаж до жида Мошка. Він мав магазин з продовольчими товарами. Мешкав на Оболоні. Тато продавав йому пшеницю, картоплю, капусту і навіть м’ясо, коли колов свиню або зарізав теля. Мошко частував Василька цукерками і булкою. Йому тут подобалося і часто питав тата про те, чому вони не живуть в Тернополі, де нема болота. Натомість батько казав, що там нема пшениці, корови та молока, а у нас все є і ми ще їм продаємо. В Тернополі нема такої “райшулі”.
“Райшуля” – то така місцевість в селі Домаморич, де за Австрії тренували коней військових. Саме слово німецьке.
Влада…одна втікала..інша приходила на її місце, а життя дітей йшло своїм порядком. Ми бавилися в галку (футбол). М’яч робився із пористої та твердої гуми. Грати ним на босу ногу було важко..
Василько через роки повернувся до Тернополя. Міста було не впізнати.. Розвалені будинки, побита дорога, а стежка, якою ходив до родичів зовсім пропала. Родичів також не було. Сусіди сказали, що вони виїхали на Польщу. Не місто, а руїна. Це був час, коли Василя Михайовича призвали в армію. Наступне повернення було через чотири роки. Все змінилося. Повсюдно йшла будова. Вулиця Руська розширена, а по середині гарний скверик з лавочками.
Джерело: Тарас Циклиняк
