Через війну «кіборгу» Валерію Чоботарю на призвісько “Гатило” і його коханій Лесі Бєльській довелося відкласти весілля, а два місяці тому вони просто зареєстрували шлюб у РАЦСі.
– Святкувати, коли у багатьох людей горе, якось не дуже… – зізнається Леся. – За кілька днів до нашого розпису загинули хлопці із батальйону, в якому служить Валерій, а тому навіть питання про фату і білу сукню не стояло. Ми хотіли приїхати на велосипедах, зробити гарні фото, але… Просто прийшли до РАЦСу і розписалися. Після цього ми організували подарунок для друзів – сплав на рафтах по Дністру, а наступного дня, у кого була можливість – в Уніж на весільну волонтерку, де треба було косити бур’яни, наводити порядки на території, забирати тюки з сіном з поля. Там будуть проводити тренування для дітей та спортсменів, вишкільні табори, а тепер це все тільки будується. Коли дехто з друзів запитав, що подарувати, то ми замовили газонокосарку, тачки та велику алюмінієву драбину, щоб можна було чистити яблуні в нашому саду. Але оскільки драбина їм не могла вміститися в машину, то вони подарували гроші, щоб ми самі її придбали.
Медовий місяць в Австралії
Валерій і Леся познайомилися чотири роки тому під час фестивалю в Унежі, що на Івано-Франківщині.
– Валерій – високий, гарний, стрункий, з вусами, такий собі образ справжнього чоловіка, – каже Леся. – Коли ми на волонтерці обговорювали важливі питання, я помітила, що дуже комфортно почуваюся поруч з ним. А коли ми приїхали до Унежа через рік, вже ближче познайомилися, Валерій запросив мене в гості до батьків у Червону Діброву, що в Чернівецькій області. Відтоді ми почали зустрічатися, хоча це надто голосно сказано, радше, почали їздити одне до одного в гості. Валерій – до мене до Києва, а я – до нього, в Тернопіль. Ми планували весілля ще торік. У липні поїхали на місяць до Австралії до друзів Валерія. Він давно марив цією поїздкою. Ми упродовж року багато працювали, щоб назбирати гроші на неї. Вирішили, що то буде наш медовий місяць, а вже потім відгуляємо весілля. Утім, коли повернулися додому, в зоні АТО загинув його учень Орест Квач. Настрою весільного не було зовсім, тому вирішили відкласти весілля…
«Перші два тижні було найважче…»
– Валерій продовжив ходити на вишколи, а через якийсь час поїхав на Схід. Мені він не відразу зізнався, що їде в зону АТО, – продовжує Леся. – Просто сказав, що йому треба на якийсь час поїхати, і може трапитися, що з ним буде поганий зв’язок. Я розуміла, куди він зібрався, але задавати зайві запитання не посміла… Я поважала його рішення і єдине, що могла зробити для нього, це чекати, молитися і сподіватися, що все буде гаразд. Напевно, найстрашнішими були перші тижні, коли я не знала, де він і що відбувається, за яким батальйоном стежити, від кого чекати новин… Потім Валерій сказав, що він – у «Правому секторі». Коли їхав – єдине, що пообіцяв, це телефонувати, якщо буде можливість. Валерій взагалі рідко щось обіцяє, а більше намагається робити. Про війну зі мною не говорить, частіше я отримувала смс-повідомлення зі словами: «У мене все гаразд». Коли в січні був у Пісках, лише раз написав, що втомився…
На війні Валерій завжди має з собою рушник, який вишила дружина.
– Років п’ять тому я його почала вишивати як весільний, але закинула роботу. Тоді ми з Валерієм ще не були знайомі, – каже Леся. – А коли Валерій поїхав, я дістала і вирішила, що замість весільного він буде оберегом.
У Валерія та Лесі тепер є одна мрія на двох – власний будинок, і вона обов’язково здійсниться, лише б закінчилася війна…
оксана СМІЛЬСЬКА
