Вона – українка, він – литовець, а познайомилися вони у Німеччині. Минулих вихідних, 29 серпня, Тетяна і Артур Ленкевичі відгуляли весілля в Тернополі. Історію свого кохання пара розповіла «НОВІЙ…».
— Як ви познайомилися?
Артур: – Якось у соціальній мережі «Вконтакте» побачив фотографію Тані в національному строї. Вона так мене вразила, що вирішив познайомитися. Написав Тані одне повідомлення, друге, та у відповідь – мовчанка. Ну, думаю, якщо на третій раз не відповість, більше писати не буду. Але Таня таки відповіла. Ми почали листуватися, а потім я запросив її на побачення. Жили ми за п’ятдесят кілометрів одне від одного: я – у місті Келькхайм, а Таня – у Бад-Хомбург. Я мав заїхати за нею, але тут раптом халепа: брат терміново мав їхати на робочу зустріч і забрав машину. Я зателефонував Тані і сказав, що автівку забрав брат, а я маю лише робочий бус, тож, напевне, нам краще зустрітися іншого разу. Але Таня заспокоїла, що їй байдуже, на чому я приїду. Ми поїхали в італійський ресторан у самому центрі Франкфурта-на-Майні.
Тетяна: – Я спочатку не надавала уваги повідомленням Артура. А потім дивлюся – такий наполегливий, і відписала. Коли він вперше зателефонував, розмова відразу склалася, з ним якось було дуже легко. Хоча, якщо відверто, ніколи не думала, що в мене можуть бути стосунки, ба більше, вийду заміж за іноземця. Коли я за програмою обміну поїхала до Німеччини, мала нагоду спілкуватися з багатьма інтернаціональними сім’ями та й самими німцями. Я помітила, що ментальність німців разюче відрізняється від української, відтак для себе вирішила, що для мене іноземці не підходять. Однак, бачте, як вийшло?(Усміхається).
– Чим ви підкорили одне одного?
А.: – З Танею було дуже цікаво спілкуватися, складалося враження, що ми сто років знайомі. Напевне, вразила своєю скромністю і простотою.
Т.: – Артур спростував мій стереотип про іноземців. Він виявився дуже веселим і товариським, підкорив мене своєю добротою і уважністю.
– Артуре, коли ви зрозуміли, що Таня – саме та дівчина, з якою хотіли б бути все життя?
– Напевне, через чотири місяці після знайомства. Але, щоб освідчитися, ще почекав три місяці, щоб уже знати напевне.
– Освідчувались якось особливо?
– Зателефонував Тані і попросив вдягти сукню, бо ми, мовляв, поїдемо в ресторан. А сам одягнув джинси і футболку, чим викликав подив коханої. У ресторані я вибачився, мовляв, піду перекурю, а тим часом брат під’їхав машиною, я переодягнувся у костюм, узяв квіти, каблучку… Таня була в шоці. Видно було, що вона ні про що не здогадувалася…
– Таню, чому вирішили відгуляти весілля у Тернополі?
– Тому, що це найоптимальніший варіант, де можна зібрати усіх рідних, близьких і друзів. Розписалися ми ще торік, 29 серпня. Так вийшло, що весілля теж святкували 29 серпня. Багатьом треба було відкрити візу, тому дали рік, щоб усі змогли розпланувати час і приїхати.
– Ваше весілля було інтернаціональне чи витримане в українських традиціях?
Т.: – Більше українське, таке, як зазвичай у нас тепер святкують. Артура рідні проводжали за литовськими традиціями, однак я цього не бачила, тому мені важко розповісти.
А.: – Литовське весілля мало чим відрізняється від вашого, щоправда, є деякі відмінності. Я підготувався, подивився два відео з весілля родичів Тані. Мені було цікаво, як у вас святкують.
– То чим все-таки відрізняється литовське весілля від українського?
– Весілля у нас святкують два дні. Починається з того, що дружби приходять до нареченого, сідають за святковий стіл і кожен висловлює йому своє побажання. До речі, дружбів і дружок може бути дві пари, а може і шість – залежно від бажання молодят. Після цього вони разом з батьками їдуть до нареченої. Дорогою дружки можуть задавати молодому кумедні запитання та завдання на кшталт: «Коли ви вперше познайомилися?», «Якого кольору очі в нареченої?», «Прокричати кілька разів уголос, як він її любить»… Якщо наречений гідно виконає всі завдання, його пускають до нареченої. Він дарує нареченій букет квітів, дружби – квіти дружкам і всі знову сідають за стіл, а вже після того – вінчання в костелі, розпис у РАЦСі, фотосесія. Дорогою до ресторану на молодят чекають перешкоди – весільні брами, вони можуть бути зроблені з кульок, а біля них – переодягнені в поліцейських молоді люди. Щоб проїхати браму, наречений має «відкупитися» солодощами, вином чи грошима. Вважається, що чим більше весільних брам, тим більше щастя буде у молодого подружжя. Першими на весіллі у нас танцюють батьки, а після того – молодята. А ще у нас немає тамади – гостей упродовж свята забавляють музиканти. Під кінець свята батьки дарують молодятам свічку в формі будиночка – як знак сімейного вогнища і затишку. Закінчується святкування спалюванням віночка нареченої із сухих трав, він вважається вінком цнотливості.
– Де плануєте оселитися після весілля?
А.: – Через кілька днів летимо до Німеччини, у місто Дармштад, де тепер мешкаємо. У мене там своя транспортна фірма, а Таня працює бухгалтером, тому сенсу переїжджати до Литви чи України нема. До батьків будемо навідуватися в гості.
— Артуре, бачу, ви деякі слова українські знаєте. Це вас Таня навчила?
А.: – Таня часто говорить з батьками по скайпу, то я вже деякі слова вивчив, а так спілкуємося більше російською, хоча обоє добре знаємо німецьку. Я Таню деяких литовських слів навчив. Взагалі-то мені все українське дуже близьке. Обожнюю українські страви, які готує дружина. Найбільше смакують борщ і вареники — для мене їх Таня «відкрила». Україна мені дуже нагадує Литву, але ту, що була кілька років тому. У нас машини дорожчі й сучасніші, а дороги набагато кращі.
оксана СМІЛЬСЬКА
