Святослав Вакарчук: «Якщо ти йдеш до влади й кажеш, що вестимеш народ далі, повинен будь-якою ціною виконати обіцяне…»
Навесні Святослав Вакарчук увійшов до числа 15 щасливчиків із різних країн світу, які виграли стипендіальну програму Єльського університету, одного з найпрестижніших вишів планети. Наприкінці серпня Вакарчук полетів у США. Через чотири місяці він повернеться в Україну, щоб відкрити нову сторінку у своєму житті. Напередодні від’їзду Святослав дав велике змістовне інтерв’ю журналу «Новое время». Найцікавіші моменти з нього пропонуємо вашій увазі.
— Що це за програма і навіщо це вам?
— Хочу таким чином перепочити від того, що я останні років 15, наче в’юн в ополонці, фактично безперервно був зайнятий з ранку до вечора або музикою, або громадською діяльністю, або тим та іншим одночасно. Єльський університет — дуже добре місце для того, щоб побути з собою і трішки подумати про наступну частину свого життя. Це головна причина.
— Минуло півтора року від часу, напевно, найбільшого потрясіння в історії сучасної України — Майдану. Ви виступали, підтримували його. Ви задоволені тим, наскільки змінилася країна за ці півтора року?
— У людей, які стояли на Майдані, часто були різні мотивації. Але все ж більшість йшла туди з тієї ж причини, з якої вийшов і я. З відчуттям, що у країни, у людей, у громадян забирають найважливіше — свободу і гідність. Я, наприклад, не виходив туди протестувати проти непідписання асоціації з ЄС, бо це непросте питання, в ньому ще потрібно розібратися. Для мене моментом виходу було те, що людей, які протестують, побили — жорстоко, цинічно. Якби побили демонстрацію, яка виступала проти того, щоб Україна йшла до ЄС, я б вийшов так само.
— Останнім часом в Україні посилилися настрої на зразок «Час тікати, тут нічого не буде». Найбільше усіх пригнічує величезна кількість інформації про масштабне розкрадання в держкомпаніях. Чи маєте ви таку інформацію і які ваші думки з цього приводу?
— Звісно, крадуть. Вони крастимуть доти, доки не зрозуміють, що перша сотня головних людей в країні з цим жорстко бореться, безкомпромісно, кидає до в’язниць.
— А перша сотня їх покриває або бере участь у крадіжках…
— Я не знаю, чому це відбувається. Візьмімо Міністерство внутрішніх справ. З одного боку, з’явилася поліція — це, я вважаю, успішна реформа. З іншого — головного начальника ДАІ Закарпаття замість того, щоб усувати, переводять до Києва на підвищення. Я не розумію — це як? Напевно, це називається політична гра та балансування інтересів у сучасних українських реаліях. Але це точно не те, що дасть прорив Україні. Якщо суспільство не готове, якщо у нас немає судів для того, щоб судити і садити, то хоча б масово усувайте від роботи. Моментально, не замислюючись.
— Як на вашу думку, чи впорався Порошенко із тим завданням, яке йому доручили у травні минулого року?
— Дуже складно поєднувати роботу президента з тим, щоб бути власником великого бізнесу, навіть якщо ти ним не керуєш. Це важко і для нього, і для країни. Я це відверто говорив йому і кажу вам. Потрібно бути або бізнесменом, або політиком. На мою думку, політикові, який хоче увійти в історію, слід визначитися, що для нього важливіше. Тоді ти просто не маєш що втрачати. Уяви собі: ти працював постійно, це було частиною твого життя. Ти заробив великі гроші, побудував бізнес. Аж раптом все за одну мить можеш втратити. Але ти маєш бути готовий до цього, бо така твоя роль. Тож краще до того, як ти це зробиш, продати бізнес. Нехай дешевше, але ж ти вже не бізнесмен і не маєш мислити цими категоріями, ти вже думаєш про державу. Якщо ти йдеш до влади й кажеш, що вестимеш народ далі, ти повинен будь-якою ціною виконати обіцяне, із чим ти прийшов до влади, чого б це не коштувало. Або піти і сказати «я не можу» та не вводити людей в оману.
Водночас я вважаю, що Петро Порошенко чимало робить у зовнішній дипломатії. Мені взагалі здається, що публічна риторика — його сильна сторона. Принаймні, широта його суджень і погляд на проблему в якомусь сенсі мене влаштовують. Але знову ж, де команда? Де люди, які не зручні та близькі, а чужі, але такі, які щось робитимуть.
— Назвіть реформи або зміни, вже здійснені в Україні, які ви цінуєте найбільше?
— Мені дуже подобається те, що відбувається у прокуратурі, їхні перші рухи. Мені дуже приємно, що влада зважилася нових людей запрошувати на посади. Хтось із них впорається, хтось — ні, ми ще не знаємо. Але нам потрібні люди у владі, яких ніщо не тримає, але бажано, щоб при цьому вони мали дуже сильну любов до країни. Тому потрібно, щоб до влади прийшли ті, хто раніше ніколи не займався політикою. Коли я бачу в деяких міністерствах людей із реальними західними принципами освіти та готовністю щось змінювати — це перші зміни.
— Що б ви змінили в системі освіти?
— Я починав би з реформ у дитсадках та молодшій школі, бо це найважливіша реформа, і її найлегше зробити. Почав би з 3-7-річних дітей. Брав би волонтерів, як, напевно, в поліції. Молодих хлопців, які йшли б до садків і початкових класів школи та навчали б дітей інакшим чином. Перше: кожна людина, яка закінчила школу, повинна знати, в чому її талант. Друге: кожна людина, яка закінчила школу, повинна знати, що вона особистість і має право на свою точку зору, яка, може, іноді важливіша, ніж точка зору тих, хто вище за статусом. Тобто це не анархія, а свобода.
Всі розмови про ментальність — це нісенітниці, нав’язані зовнішніми ворогами. Поясніть, у чому відмінні ментальності в Південній і Північній Кореї? У них бабусі та дідусі ті самі. У них старше покоління в одних сім’ях виховувалося та їздило на риболовлю одні до одних. Тепер ВВП на душу населення у південних у 50 разів вищий, ніж у північних. Різна ментальність? Ні. Правила різні. Просто до Північної Кореї зайшла Китайська визвольна армія, а також куратори з Радянського Союзу, які нав’язали свої правила. А в Південній Кореї встановлював правила 7-ий тихоокеанський флот, який сказав: ви будете жити за законами, які ми в Америці вигадали. Добре це чи погано — історія покаже. Виявилося, що на першому етапі точно непогано — ми всі в руках тримаємо або Samsung, або LG, їздимо на Kia, Hyundai тощо.
— До Росії ви з концертами тепер не їздите?
— Гадаю, одного часу це питання може стати актуальним. Наші російські шанувальники здебільшого розуміють мою позицію. Коли вся моя провина перед Росією в тому, що я люблю свою Батьківщину, то я не збираюся відмовлятися від цього ніколи. До людей, які живуть в цій країні, особливо до моїх друзів і знайомих, я завжди відчував глибоку повагу. Я ніколи не оцінював людей за паспортом і не робитиму цього. Я взагалі не вважаю за потрібне оцінювати або обговорювати чиюсь ментальність, доктрину. Вони такі, як є. Нам треба самим розібратися, чому ми такі, та жити, розуміючи, які у нас сусіди.
Я впевнений, що ми добре житимемо з усіма своїми сусідами, коли ми будемо сильними, впевненими, заможними людьми. Буде час, буде місце, ми обов’язково організуємо там концерти, ми дуже хочемо побачити наших шанувальників. Я вважаю, що це нас зблизить тієї миті, коли буде необхідно. Бо жити нам все одно поруч. Нікуди ми один від одного не подінемося.
— Днями оприлюднено нову пісню «Океану Ельзи» «Життя починається знову». Це життя після війни чи після чого?
— В одному зі шпиталів у Києві я зустрівся з хлопцем, у якого немає двох стоп і однієї руки. При цьому він дуже оптимістичний і позитивний чоловік. Йому нині ставлять протези, і він збирається йти інструктором в армію. Він усміхається, у ньому життя грає. Йому під Дебальцевим осколком відірвало руку повністю. Він упав під деревом на цю руку і втратив свідомість. Так пролежав живим із відірваною рукою дві з половиною доби, поки його не знайшли. Він відморозив ноги, йому потім їх відрізали. Він усміхається і каже: я хочу жити. Стільки оптимізму, як у його очах, я не бачив давно в очах людей на вулиці. Люди на вулиці кислі, бо не мають грошей. А він радіє, бо у нього залишилася одна рука. Я вважаю, що, коли ми не будемо оптимістами, тоді краще відразу ставати до черги на цвинтар. Потрібно завжди боротися за життя. Життя і свобода вибору — це найголовніше, що нам дав Бог. Про це пісня.
