Та багато тут їх в мене, тих улюблених місць Тернополя, вже й ліку нема їм. Все мені в ньому цікаво, делікатно про кожну деталь написала би, якби вміла то гарно і вправно.
Про це пише Дарця Веретюк
Але фокус в тому, що Тернопіль, навідміну від інших міст, – це для мене не про місця, це про гештальт. Настільки він цілісний, камерний і така вдала анатомія його тіла, шо інколи навіть говориш про нього мимохідь в чоловічому роді, за його ім’ям-назвою, як про людину, а не як про місто-воно.
Спроба написати про ліси, що довкола нього і промислову зону, що в самому його нутрі, де гуляється мені найчастіше, найчесніше і найприємніше, так нічим вдалим і не закінчилась. Ще тут є десять кілометрів денно, а часом і нощно, хоча пріоритетно на світанку чи призахідно, ходженого чи біганого роками марштуру довкола ставу – годен знати, скільки то вже тих кіл минуло, на тисячі рахунок. Але з тим описом теж нічого не вийшло. Ну та бо сказано – не про місця це місто. І навіть не про напрямки чи незліченні маршрути його.
В самому серці має велике вологе око – знай небо виглядає, чим би в нього не кидали; кажуть, живе в ньому чудовисько і вир страховинний має всередині, та ніхто не бачив – то може й нема там такого? А якшо є і сховане, то може й має так бути? Навстіж відкриті лиця його перехожих на вулицях, книжки – бери і читай – всі сюжетні лінії одна за одною та водночас в одному сценарії. Норов має з тих ліпших – то в січні літню погоду включить, то в травні снігом сипне і не гляне, шо ти вже в платячку ситцевому; стоїш і думаєш, хто з вас двох більший дурень. Прошитий тугими жилами вулиць, до пульсуючого гудза скручених в центрі. Наскрізно і пронизливо через той центр пронизаний металічним прутом залізниці, навиліт, як метелик голкою, чи то його незламний хребет, вздовж якого мурахами потяги бігають?
Читайте також: Голова тернопільської ОДА готовий віддати аеропорт за 1 гривню
Накрохмалені комірці стін його будинків; пошаровість полотняних злегка пожовклих від часу сорочок поверхів старих будинків; мереживні манжети його кованих балконів, перил сходових кліток, парканчиків і віконних граток; розхристаність його перехресть; чорний з попелом сюртук розораних в дрібну смужку полів довкола нього, викроєних по строгим прямим лекалам; натоптані підошви його площ; долонями пришвартованих човників тримає берег; вітер в його голові, коли він неквапно і впевнено долає свої насправді марафонські дистанції; сивина, що лягає від морозних ранків у його волосся; чи одну звабив білою ліпниною і барильєфами обличчя свого – такий славний; роси на незліченних його очах і защетиняних щоках газонів; потами сходять шиби його вікон і маршруток. По світанках виспіваний безліччю свого птаства у парках і скверах – як єдиноправний пташиний король їхній. По вечірніх перших зорях загаданий. І
по тих, шо падають – теж, по кожній з них. Глухими вікнами намагається роздивитись щось важливе у трьохликому годиннику, як у дзеркалі, що причаївся за ненадійно-деревляними ребрами лавчинок, тріпотить над тим голубиними крилами. Сходжений під вітрилами снів руслами чорних річок, що вночі розлились тінями від дерев по асфальту. Вимріяний тисячами молодих людей, які кожного року все нові приїздять сюди шось в нього мудрого таки навчитись. Залишений тисячами зневірених в ньому заробітчан, прокльонами їхніми вуха в’януть, про те, який він бездарний немилостивий виродок. Живий тисячами живих в ньому людей з чимось живим всередині. Кожен раз тебе перевіряє – а ти з яких?
Шоб йому не позаздрили, Тернопіль любить прибіднятись і виглядати дуже бідово, та й не до маніжностей йому зара, не розмінюється на дрібні компліменти: каже, шо тут немає роботи, нездала влада, погані дороги, запилюжені брудні тротуари, неприбране сміття, неметені двори, висока вологість, дороге житло, непомірні ціни на їжу, все більше аптек-ломбардів-секондів, все нижчий рівень життя. І сам би з себе певно виїхав, якби міг, бо й так сам не в собі часто, хоч і виду не подає. Про людське лихе око і про всяк випадок так все і має виглядати, поки в країні біда, ну правда ж. Але я знаю, чим насправді живуть люди, які люблять це місто, дбають про нього, намагаються вигребти. І про це не розкажеш отак просто. Це треба проживати разом з ними день за днем. І тільки так відчуєш і знатимеш, шо тут ліпше, ніж деінде в світі з-поміж інших мурашиних ферм, якщо таки про міста говорити.
Часом враження таке, шо Тернопіль є самодостатнім організмом і люди йому по стільки по скільки. Так, ніби він сам заповнює тишею рядки анкет своїх підземель, визначає пропорції чоловіків-жінок у своїй чашці Петрі, часом відпускає судомно затиснений улюблений списаний олівчик і настукує змученими та вправними холодними пальцями ритм вулиць і відраховує кількість на них машин, вимальовує різнобарв’я їх кольорового потоку, вираховує співвідношення циган та бомжів, бродячих собак та бездомних котів, водить тебе своїми найприхованішими закапелками – перевіряє, чи не злякаєшся, не відвернешся, голосами зустрічних до тебе промовляє (чи свого не має?), хрипить на тебе вуличним радіо, крізь заціплені губи мичить на тебе сиренами, коригує насиченість зеленого відтінку дерев і трави у парках, інтенсивність запаху кави з перцем на твоїй кухні зранку, вибиває на калькуляторі кількість робочих дзвінків і скайпів, яких ти приймеш за день і навіть тих, які зробиш ти. Так, ніби він знає все про всіх і про все, просто грається фігурками-іграшками заради розваги чи просто щоб вбити час великим конструктором. Уявляє себе. Вигадує себе сам. Смертельно втомлюється. Віддихується, часом навіть по лікарняним койкам, і завжди продовжує. Яким завтра захоче бути, сам хоч знає?
Місто-бутафорія і місто-справжність водночас. Лишає то на твій розсуд – шо вибереш. Місто-спектакль. Чи довго прожити зможеш, весь до кінця намірившись додивитись? Місто, яке відкриє та подарує тобі всі свої казки і історії, не сказавши й слова, якщо ти вголос розкажеш йому хоча б одну свою, в яку аж сама дійсно безпідставно повіриш, якої не побоїшся і яка йому справді сподобається, твою найліпшу вигадку. Місто, якому хочеться вірити, як в ту ж таки казку. Місто, яке заслуговує на це. Місто, яке справджується, саме в себе повіривши.
