Капелан «Правого сектора» «Залізняк»: «На Сході я, як ніде і ніколи, відчув близькість Бога і Господній покров».
Скільки разів він був на передовій, – збився з ліку. Попри постійну небезпеку та обстріли, капелан “Правого сектора” Микола Мединський на псевдо “Залізняк” не припиняє своєї діяльності, бо знає, що там, на передовій, його з нетерпінням чекають. Хто, як не він, підтримає бійців, розрадить, висповідає, причастить, розповість про Бога? Адже на війні атеїстів немає…
– Праця капелана дуже важка, а бути координатором капеланської служби – подвійна відповідальність. Чому обрали такий шлях?
– Просто не можу інакше. Безперечно, що важко, бо розумію, що можу заплатити високу ціну – віддати життя, однак якщо це потрібно задля твого народу, ризикуєш усім. На війні присутність капелана дуже важлива. Бачили б ви, скільки у бійців психологічних травм, душевних переживань, завданих жахіттями війни! Вони потребують щирої розмови, розради і підтримки, відтак кожен стає для мене, як рідний. Саме на війні найчастіше навертаються до Бога. Тому бути капеланом важко і водночас окрилено, адже приводити людей до віриу Всевишнього — покликання і справжня місія кожного священика.
– Про що бійці найбільше запитують?
– Однозначно навіть важко відповісти. Хвилює і цікавить різне. Наприклад, якою повинна бути поведінка на війні християн, адже сказано в Святому Письмі: “Не вбий”. Доводиться пояснювати, що визвольна боротьба – це не гріх, а святість, бо захищаєш свою Батьківщину. Є агресор, імперія, яка є раковою пухлиною в усьому світі. Цей ворог прийшов на нашу землю, і ми повинні захищатися. Кожен воїн повинен спочатку поцілувати меч, а потім — жінку. Коли їдеш Сходом і бачиш розвалені будівлі, понівечені обійстя, очі сиріт, голодних тварин довкола, охоплює жах…
Нині ми — на етапі воскресіння України, попереду нас — перемога і побудова новітньої держави – я переконаний у цьому. Вперше за тисячу років ми переживаємо таке монолітне єднання усього народу.
– Як сім’я сприймає ваше капеланство? 
– У мене є дружина і двоє синів, і я розумію, що їм нелегко. Я пояснюю дружині, як і решті парафіян: якщо ми не будемо в корені рубати цю нечисть, то вона прийде сюди. На Сході бійці часто говорять: “Так, тут гинуть наші хлопці, але не горять їхні хати. А якщо ми пустимо їх до нас, то будуть гинути наші хлопці і горітимуть наші хати…”
– Відчуваєте Божу опіку на війні?
– Постійно і, напевне, як ніде і ніколи раніше. На Сході я написав вервицю перемоги. Встав вранці і почав записувати, наче хтось букви виводив моєю рукою. Знаєте, на війні постійна небезпека, і коли ти з молитвою на вустах долаєш усі небезпеки і труднощі, розумієш, що Бог повсякчас опікується тобою. Якось ми з побратимом Танчиком вирішили виїхати з укриття в Пісках, щоб зателефонувати рідним. Ми тиждень не виходили на зв’язок, і вони, мабуть, страшенно хвилювалися. Коли дісталися позиції “Небо” і зробили кілька коротких дзвінків, я запропонував хлопцям піднятися на гору, щоб відмовити вервицю перемоги, але наш бус почали обстрілювати з гранатометів і ми були змушені тікати. Молитва, на жаль, не відбулася, але намір молитви врятував нам життя. Танчик дуже переймався, що ми не помолилися. Того дня по ньому тричі стріляв снайпер, але не влучив. А через два дні Танчика не стало. Вервицю перемоги я прочитав на його могилі…
– Чи хвилюєтеся за власне життя?
– Звичайно, боюся, однак є страх набагато більший за страх смерті, – це щоб ворог не прийшов до нас. Ми, капелани, – воїни Христа, і якщо є потреба померти за свій народ, то нехай буде на це воля Господня, я приймаю її. Христос теж, коли молився на Оливній горі, казав: “Отче Небесний, якщо Твоя воля, відверни від мене цю участь…”
– На фронті у вас, мабуть, було багато екстремальних випадків. Що особливо запам’яталося?
– У Широкіно був випадок, коли ми з машиною потрапили під обстріл. Тоді ледь урятувалися. Коли ми забігли в якийсь підвал, щоб заховатися, я запитав у хлопців, чи усі — християни. Один відповів, що ні. Тоді я сказав йому: “Ми будемо мовити “Отче наш”, а ти молися по-своєму”. Коли закінчили молитву, обстріли втихли, я помирував бійців. Запитав, у кого з них зброя неосвячена, щоб освятити. І ось після того до мене підійшов той хлопець і сказав, що хоче стати християнином. Той випадок, тих кілька годин змінили усе його життя…
– Що вас найбільше вражає на війні?
– Вражає героїзм наших хлопців. Зазвичай про це розповідають побратими, самі ж герої скромні і не люблять говорити про свої подвиги. А ще вражає звірство ворога: кастрації хлопців, відрізані голови, вуха… Люди, які це роблять, – це сатана в людській подобі. Такий страшний зворотний бік війни.
– Як особисто вас змінила війна?
– На Сході я, як ніде і ніколи, відчув близькість Бога і Господній покров. А ще став твердішим. Війна міняє стиль життя, світогляд, цінності, дуже зближує. На фронті я знайшов багатьох побратимів. Ми зблизилися і серцем, і душею – це щось навіть більше, ніж рідня. А пам’ять про тих побратимів, які загинули, — це той орієнтир, що ніколи не дозволить зійти зі шляху боротьби.
оксана СМІЛЬСЬКА
