Нещодавно по телефону розмовляла із родиною загиблого під колесами «скаженого» джипа юнака. Про смертельну аварію по вулиці Злуки у Тернополі повідомляли чи не усі ЗМІ.
27-річний тернополянин загинув 29 грудня минулого року на пішохідному переході. Збив хлопця на шаленій швидкості його шеф – власник фірми, в якій загиблий працював логістом. Резонансу додало те, що винуватець аварії – близький родич високопоставленого чиновника обласного рівня. Так от, мати, плачучи, розповідала, що за жодних обставин не візьме від винуватця грошей. А батько додав: сидітиме на воді та хлібі, але його «не куплять».
У дуже багатьох випадках винуватці дорожніх аварій пропонують потерпілим гроші. Чи можна вважати такі пропозиції незаконними – підкупом чи своєрідним хабаром? Та ні – фактично йдеться про добровільне відшкодування моральної чи матеріальної шкоди. Дехто робить це щиро, намагаючись загладити провину, а дехто переслідує мету вплинути на позицію потерпілих на суді. Адже від того, що скаже потерпілий, наприклад: «Я пробачив. Прошу суд не позбавляти обвинуваченого волі» чи «Покарайте його суворо», залежатиме вид та міра покарання.
Тобто думку потерпілої сторони обов’язково враховують. Як вказав у своїй постанові Верховний Суд від 29.05.2018 року: «Беручи до уваги, що злочин, передбачений ч. 2 ст. 286 КК України (аварії зі смертельними наслідками – авт.), належать до категорії двооб’єктних злочинів, які одночасно посягають на приватні та публічні інтереси, урахування думки потерпілого при призначенні покарання винуватому є обов’язковим».
Як це не цинічно звучить, ті, хто мають гроші, мають більше шансів мінімізувати покарання, а то й взагалі залишитися на волі. Але знову ж таки реакція людей на горе дуже різна – одні готові простити кривдника, інші за жодних обставин не поступляться, бо так велить їм сумління, почуття справедливості.
Нещодавно дуже драматично відбувалося слухання справи про смертельну аварію у Монастириському райсуді. На лаві підсудних – начебто позитивна людина: учасник АТО, добрий сім’янин, батько двох маленьких дітей. Цей чоловік, як і усі жителі райцентру, був на святкуванні «Дзвони Лемківщини». Там, м’яко кажучи, хильнув зайвого (експертиза встановила стан сильного сп’яніння), сів за кермо і збив на смерть чоловіка на пішохідному переході. Вдова не захотіла брати від винуватця грошей й взагалі не заявляла жодних матеріальних претензій. Попри те, що обвинувачений каявся і неодноразово публічно просив вибачення, її позиція була непохитною: засудити до реального позбавлення волі. Дружина не змогла простити за смерть чоловіка тому, що водій був п’яним. Можна пробачити за необережний злочин (на дорозі усіляке трапляється), але не за п’яне кермування, від якого гинуть люди на пішохідних переходах.
Цього водія суд засудив до чотирьох років позбавлення волі.
У деяких кримінальних провадженнях за фактами смерті людини до обвинувальних вироків, а отже, до визначення міри покарання, навіть не доходить – суди звільняють винуватців від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням з потерпілою стороною. Як таке можливе? Відповідно до процесуального законодавства, підставою звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим є вчинення особою вперше злочину невеликої тяжкості або необережного злочину середньої тяжкості, крім корупційних злочинів. Це за умови примирення винного з потерпілим та відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди. Така процесуальна можливість переслідує начебто благородну мету і базується на принципах гуманізму та економії кримінальної репресії.
Але… Як може покійний примиритися з тим, хто спричинився до його смерті? Це нонсенс – мертві не можуть домовлятися. Між тим, у кримінальному процесі такі примирення доволі часто практикуються: близькі родичі загиблого, які визнані у кримінальному провадженні потерпілими, ніби перебирають на себе право покійного на примирення.
Нещодавно Велика палата Верховного Суду розставила усі крапки над «і» на основі львівської справи. У квітні 2016 року у Бродівській райлікарні сталася «НП» – лікар-анестезіолог реанімаційного відділення недбало провів дитині медичну маніпуляцію – пункцію лівої підключичної вени ін’єкційною голкою для встановлення катетера, що спричинило смерть маленького пацієнта.
Лікаря (до речі, він уродженець Гусятинщини) притягнули до кримінальної відповідальності за неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило тяжкі наслідки неповнолітньому. За таке передбачено обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
Втім, лікаря звільнили від кримінальної відповідальності, бо батьки покійної дитини з ним примирилися.
Верховний Суд не погодився з такою позицією. Право на примирення – це особисте право потерпілого. Воно не може бути ніким присвоєне та не може бути нікому делеговане. Таке право є природним правом людини, нерозривно пов’язаним з нею, та похідним від інших прав людини, зокрема права на життя.
Лікаря судитимуть по-новому – у суді першої інстанції. Відверто кажучи, уже сам факт притягнення горе-ескулапа до кримінальної відповідальності є «досягненням», бо, як правило, неможливо довести лікарську помилку. Згадаймо хоча б смерть тернопільського хлопчика Ромчика Кулика, якому не зуміли поставити правильний діагноз – заворот кишок у Жидачівській райлікарні, теж на Львівщині. Трагедія сталася у червні 2017 року. З того часу батько покійного хлопчика робив усе можливе, аби винуватці постали перед законом. Але наша почасти жахлива реальність ніби насміхалася над ним, скажімо, головного лікаря того медзакладу представили до державної нагороди… І якби не суспільний резонанс, він її отримав би. І лише недавно згорьований батько переможно повідомив: поліція вручила горе-лікарям повідомлення про підозру у злочині – неналежному виконанні професійних обов’язків.
Мабуть, тато Ромчика ніколи не пішов би на примирення з винуватцями. Бо це право Ромчика – миритися, прощати. Але з потойбіччя його не почути…
Відтепер примирення у справах про смерть людини неможливе – роз’яснення Верховного Суду обов’язкове до виконання для усіх судів.
