У політичному виборі треба співставляти порівнювальні речі, розуміти виклики і загрози сьогодення, щоб обирати майбутнє
Сьогодні за кілька днів до виборів посилюється критика чинного президента Петра Порошенка. Знаючи мене, як прихильника президента, друзі та знайомі не раз пересилали публікації з такими критичними зауваженнями щодо діяльності чинного глави держави. Нас, прихильників Порошенка, називали і “сліпими” і “всепрощаючими” і просто “недалекими”. Мовляв, ви всі не бачите “провалів часів Порошенка”.
В останні кілька днів до критики президента на грані моралі, маніпуляцій та відвертої брехні долучалися не лише прості “боти” і “тролі”, які виконують свою роботу у мережі, але й люди, які здобули певний авторитет у сфері своєї діяльності, зокрема у журналістиці.
Уся ця медійна активність має одне просте завдання – змусити засумніватися у своєму виборі навіть думаючих людей. Адже виборцями Петра Порошенка є саме думаюча людина. Такий виборець звичайно суперечить уявленням критиків президента. Але він не голосує “по приколу”, “з протесту” чи інших поверхових емоцій. Він розуміє, що політика — це серйозно. Він тверезо оцінює ситуацію довкола і розуміє відповідальність за свій вибір. Це люди котрим залежить буде чи не буде Україна. Вони добре усвідомлюють, що всі “проблеми росту”, які маємо сьогодні ми зможемо усунути у майбутньому, якщо матимемо свою державу. Але без власної держави, ми просто повернемося до рабства.
Особисто я також належу до того виборця, котрий звик глибоко аналізувати ситуацію в країні. Дивитися на історію нашої Незалежності не лише, як на легенду, а як на повчальний урок. Тож хочу ще раз наголосити, ми, виборці Порошенка, розуміємо, які є проблеми, але ми бачимо великі здобутки пов’язані з цивілізаційним вибором. Їх є кілька:
По-перше, діяльність Петра Порошенка дозволила Україні встояти, зберегти свою територію та створила серйозні проблеми агресору. Україна, яка п’ять років тому була один на один з ворогом, сьогодні має сильних союзників. Чому це важливо? Я народився у родині учасників національно-визвольних змагань. Від батьків мені добре відомо, що означає боротися з набагато сильнішим ворогом без жодної зовнішньої підтримки. Саме такою була боротьба ОУН та УПА. І значною мірою через відсутність зовнішньої підтримки ми не змогли втримати державності у 1918, а пізніше у 1941-1945 роках. У 2014 році світ не хотів бачити російської агресії. Не хотів дратувати Росію, як це було у 1918 та після Другої світової війни. Нам говорили про “громадянський конфлікт”. Нам відмовляли у воєнній допомозі. Нас буквально змушували утримуватися від збройної відповіді, бо ніхто не хотів воювати за Україну. Заслуга Петра Порошенка в тому, що Росію визнали агресором. На неї наклали багатомільярдні санкції. В Україну пішла військово-технічна допомога включно з летальною зброєю. Україна зупинила агресора, що у сотні разів переважає нас ресурсами. Відсутність російського наступу — це прямий результат наявності сильної армії.
По-друге, за підтримки Порошенка вдалося досягнути чергового етапу української незалежності через отримання Томосу для Української церкви. Це найбільший удар по ідейних основах Російської імперії за останні 400 років. Український Томос руйнує ідею “правильності” Руского міра, що потягне за собою руйнування імперії. Ті, хто бачить у Томосі лише “Наріка” чи “термос” є просто недалекими і нерозумними.
По-третє, ніхто не зробив стільки для інтеграції України у ЄС та НАТО, як зробив чинний президент. Можливо, багато молоді не пам’ятає шлях України у Європу, але всі роки української незалежності нас змушували відмовитися від курсу на ЄС на НАТО. Ми досі не маємо чітких відповідей на запитання, хто стоїть за організацією “Кучмагейту”, але ми точно знаємо, що цей скандал відкинув Україну від Європи. Ми пам’ятаємо, як спалахнув скандал про нібито передачу Україною радіолокаційних комплексів “Кольчуга” Іраку у 2002 році. Україну тоді відштовхнули від Заходу. А у 2003 році ми мали спробу окупації Криму під час конфлікту навколо острова Тузла. Ми пам’ятаємо, як через окремі політичні сили та безхребетність окремих нинішніх учасників президентських перегонів у 2008 році Україна не змогла отримати ПДЧ з НАТО. У 2013 році “всесильний” Янукович переламав внутрішню опозицію у Партії регіонів і спробував підписати асоціацію з ЄС (далеко не з військовим блоком НАТО). Але після кількох зустрічей з Путіним, він різко змінив курс, чим спровокував Революцію Гідності. Чи треба мати великий розум, щоб усвідомлювати який тиск доводиться витримувати, щоб не зійти із курсу на Європу? Ці приклади є показовими для розуміння, яке значення в історії має ОСОБА глави держави. І Петро Порошенко, маючи війну, відсутність твердої позиції Західних країн, зміг кардинально змінити ситуацію. Україну йде у Європу і НАТО. Попри шалений тиск та спротив. Попри постійні “інформаційні операції” проти України.
Як виборець Петра Порошенка, я переконаний, що треба порівнювати речі, які можна порівняти і для мене збереження курсу на Європу та НАТО, збереження української незалежності, збереження нашого цивілізаційного вибору важливіші навіть за окремі проблеми нижчого рівня. Бо ці проблеми ми вирішимо. Без незалежної України нас просто не буде і проблеми, які піднімаються окремими політиками, здаватимуться дріб’язком. Покоління наших батьків пережили втрату незалежності, окупацію, репресії і моє покоління не хоче, щоб наші внуки пережили окупацію, табори, репресії.
Я також розумію, що в реальності два найбільших канали, Інтер та 1+1, працюють проти президента і проти України. Що там розповсюджують відверту брехню. Ворог не зумів здолати нас воєнною силою. Тому обрав інший спосіб. Він прагне посіяти зневіру власного народу до своєї влади. Штовхнути Україну у хаос, а тоді під виглядом “наведення порядку” ввести війська. Це вже було.
Я також розумію, що часто не маючи що сказати у відповідь, критики Порошенка переключаються на його прихильників і на особистості. Вони можуть таврувати людей, навіть авторитетів нації з ініціативи Першого грудня, лише за те, що ці люди виявилися розумнішими і бачать трохи далі ніж за два-три місяці після виборів.
Я, як багато прихильників Порошенка, розумію, що у другий тур можуть потрапити лише два із трьох кандидатів і, що у минулому столітті ми вже втрачали державність. Переконаний, що багато з тих, хто хотів голосувати за гаранта лише у другому турі, розуміючи всі ризики, приймає рішення робити це уже у першому турі.
Ми точно зважуємо усі проблемні питання, які маємо на сьогодні і усвідомлюємо, що їх можна вирішити.. Ми так само зважуємо і те, кому розчищають шлях інформаційні операції проти України. Ми розуміємо неспівмірність порівняння чітких реальних заслуг конкретної посадової особи і лише ймовірних (чи навіть реальних) недоліків, за які в парламентсько-президентській державі точно несе відповідальність не лише один глава держави.
Особисто я, як більшість виборців Петра Порошенка, готовий пробачити недоліки, бо добре розумію, яким є головний виклик сьогодення. Знаю, якщо ми відірвемося від Москви, то точно усунемо чи при цій владі чи при наступній ті недоліки, які дійсно реально мають місце у нашому житті, як усунули їх Польща, Прибалтика. Якщо ж ми знову потрапимо в “російську орбіту”, то ризикуємо знову стати рабами на багато десятків років.
Завершити ж хочу словами Олега Ольжича: “Вся історія України — це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, щоб звернути її назовні, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожиранні та несе розбиття і розклад. А вслід за цим завжди йшло панування чужинців над Україною. У цій вічній боротьбі творчого будуючого духу зі стихією степу й руїни віримо твердо, що творчий дух переможе хаос і розклад, звідки б цей не походив й як не проявлявся. Бо інакше не було б смислу в нашому житті і змаганні”. Це ті слова які найкраще підходять до опису сучасності. І хай у нас переможуть сили конструктивні спрямовані на будівництво.
Ярослав Джоджик,
український політик та підприємець
