— Я поїхала до спільноти бездомних у Швейцарію, аби зрозуміти, що є дім, у чому сенс життя. Ця подорож була такою собі одіссеєю, під час якої я шукала відповіді на свої питання. І вкінці книжки я озвучила своє розуміння відповідей на них.
Незважаючи на те, що історії, описані у романі, складні, вони написані світло. Коли проходиш через криві стежки доль героїв, виходиш на життєствердну ноту. Видихаєш і стаєш збагаченим, — розповідає письменниця Євгенія Сенік про свій «Будинок із сірників, узятих із різних коробок».
Презентація книжки (видавництво «21») відбулась цими днями у тернопільській книгарні «Є». Модерував зустріч Юрій Матевощук. «Будинок із сірників, узятих із різних коробок» — четверта книжка авторки, головною темою роману є бездомність, а персонажі та життєві історії мають реальне підґрунтя.
— Назвою роману Євгенія передала його суть — у цьому світі ми, як сірники з різних коробок, перемішуємось між собою та шукаємо свої коробки. В усіх героїв книжки різні долі, деякі сірники надламані, — мовив Юрій Матевощук. — Тема безпритульних в Україні мало проговорена, це плацдарм для дослідження. З подібних книжок згадується «Рух «Емаус»: Історія солідарності» Андрія Куркова, але вона розповідає про історію цього руху, а роман Євгенії Сенік — про спільноту безпритульних зсередини.
У швейцарську спільноту для безпритульних Євгенія Сенік поїхала 2012 року. Авторка вважає цей досвід дуже цінним і для України, тим більше, що тема безпритульності виводить на інші важливі проблеми — екології та сортування сміття, переробки матеріалу та recycling, інклюзії. Звучить у романі й тема Донбасу: головна героїня саме через війну втрачає домівку та стає бездомною. До речі, сама письменниця родом із Луганська.
— Це був дуже непростий досвід, але він — один із найцінніших у моєму житті, — розповідає письменниця. — Історії людей, котрі пройшли випробування, вчать прийняттю. Я обирала не подібні між собою історії — мені було цікаво поєднати в одному будинку різні сірники. Для мене це європейська книжка — у ній є українці, поляки, французи, італійці… Ми всі можемо віднайти себе в їхніх історіях.
Письменниця розповідає, що питанням, на яке шукала відповідь, працюючи над книжкою, було чому люди втрачають дім. Вона з’ясувала, що у багатьох випадках причина у алкоголі й наркотиках, проте не завжди. Іноді це війна; часом вигорання – у Швейцарії на людей дуже тисне гонитва за найкращим; у когось це історія про полишення всього й вихід із загальної ловитви успіху. Євгенія Сенік відзначає, що бездомні Швейцарії — інші, ніж в Україні. Передовсім тому, що бездомних у нашому розумінні там нема. Є служби, котрі не дають людям опинитись на вулиці, а відтак проводять їх реінтеграцію у суспільство. По таким швейцарцям і не скажеш, що вони безпритульні, але коли спілкуєшся, то розумієш — їхні шрами внутрішні.
Спільнота, де працювала Євгенія Сенік і яку вона описала, — це не лише безпритульні, а й волонтери, працівники, клієнти магазину. Власне спільнота не просто надає житло безпритульним, а й роботу, дає можливість соціалізуватись, навчає, як заробити на прожиття. Зокрема, працює магазин, куди віддають різноманітні речі, а безпритульні сортують їх і продають за символічну ціну. Співпраця дає їм нагоду віднайти віру в себе, допомагає вийти зі свого будиночка.
— Тепер я працюю на касі у цьому магазині і змогла би написати книжку-дослідження про тих, котрі приходять туди за покупками. Це дуже різні люди. Деякі кажуть: решти не треба — це пожертва для спільноти, інші витрясуть з тебе душу, аби знизити вартість. Є постійні клієнти, часто це самотні, котрі приходять у магазин кілька разів у день — для них важливо побути з іншими, поспілкуватись. Наші клієнти іноді стають нашими волонтерами, — розповідає Євгенія Сенік. — Я багато працюю у магазині — це фізично та психологічно важко, але, коли приїжджаю в Україну, мені бракує атмосфери сім’ї, яку відчуваю у спільноті. Я їхала у Швейцарію збирати матеріал для книжки і ось вона вже видана, а я досі там працюю і це частина мого життя, а герої книжки — мої друзі.
Коли Євгенія Сенік тільки почала працювати над романом, то, пригадує, це була збірка різних історій. Каже: занадто занурилась у них, аби впорядкувати самотужки. Тож попросила поради подруги. Та сказала, що вони дуже кінематографічні, їх хочеться бачити промальованими, як комікси. Так визріла ідея візуального оформлення — художник-ілюстратор Сергій Костишин проілюстрував роман малюнками у стилі коміксів, створивши у такий спосіб додатковий інтерактивний рівень видання. Євгенія Сенік називає «Будинок із сірників, узятих із різних коробок» найкрасивішою з-поміж своїх книжок.
Анна Золотнюк.
Фото із фейсбук-сторінки книгарні “Є” в Тернополі.
