Павло – молодший син артиста Віктора Павліка. З недугою бореться ось вже як півторароку.
Зі слів хлопця, стан його різко погіршується.
“Привіт усім, хто читає цей текст. Я вирішив написати його, оскільки мені дуже хочеться виговоритися. І хоча я дуже рідко виставляю якісь пости, я хочу поділиться цією інформацією і моїми думками.
У серпні 2018, майже два роки тому я потрапив до лікарні через те, що мої ноги почали німіти і втрачати свою силу. Я майже перестав ходити. На знімках МРТ було видно, що якийсь новоутвір віджимає спинний мозок, що і стало причиною моєї госпіталізації. Потрібно було терміново робити операцію, на що я погодився без найменших вагань. Хірургам вдалося вирізати це новоутворення і повернути мені можливість ходити, навіть не дивлячись на те, що я втратив під час цієї операції майже половину крові мого тіла. А причину цієї історії відправили на гістологію …
Результат сильно вразив мене і мою сім’ю: новоутворення виявилося нічим іншим, як злоякісною пухлиною, саркомою, більш відомої як рак кісток. З тих пір, вже півтора року я борюся з одним з найнебезпечніших і смертельних захворювань в світі. За цей час я пройшов 18 курсів хіміотерапії і курс променевої терапії. Кожен раз, перевіряючи кожні кілька місяців свій організм за допомогою МРТ і КТ, я вірив що ця зараза помре від постійного лікування хімікатами, які ушкоджують крім хворих клітин ще й здорові, і залишить мій організм в спокої. Однак цього так і не відбулося …
Місяць тому моя ліва рука почала постійно боліти в лікті, день і ніч, а пальці цієї руки почали слабшати і втрачати здатність тримати і маніпулювати речами. Три тижні тому мені довелося повернуться до пересування за допомогою милиці, з яким я ходив деякий час після операції. Два тижні тому я вже не міг пересуватися не тримаючись за стіну або меблі. А тиждень тому, в черговий раз перевіривши організм за допомогою КТ і МРТ, я почав втрачати і без того слабку надію в моїй голові.
Сьогодні я вже не можу пересуватися без коляски, а цей текст друкую однією рукою, оскільки друга рука продовжує втрачати свою функціональність. Я закінчив своє лікування хіміопрепаратами, але не тому що воно більше не потрібно, а тому що воно більш безглуздо. Нам не вдалося зупинити розвиток моєї хвороби, вона продовжує активно вражати мій організм, руйнуючи його зсередини. А значить мені залишилося тільки протриматися в живих скільки зможу.
Я ставлюся до цього напрочуд спокійно, зайві емоції, страх і депресія тільки негативно на мене вплинуть, хоча незвіданість перед майбутнім не може не лякати. Я набагато більше переживаю за тих, хто мене оточує і піклується про мене: батьків і близьких друзів, адже без їх допомоги я взагалі не впораюся навіть з найпростішими моїми потребами.
Вчора, переглядаючи зі своїм другом альбоми з фотографіями мого класу за 4, 9 та 11 рік навчання, мене наповнили емоції. Я згадав як всі ці роки ми разом росли і вчилися, як проводили разом час. Були як позитивні, так і негативні моменти, проте шкільний час було для мене найкращим за моє життя. Ці спогади навіть викликали в мені сльози. Я щиро люблю всіх своїх однокласників і мені шкода що той час минуло, адже ми всі вирушили у доросле життя, розбігшись по світу.
Після школи я вступив до Академії Служби безпеки України, оскільки з дитинства мене тягло на військову службу. Мені навіть двічі вдалося стати учасником військового параду на День Незалежності України. Відучившись і відслуживши там два роки я потрапив до лікарні, і з цього моменту і почалася описана вище історія. Після цього мені вдалося зустрінеться з деякими з моїх однокласників, з якими я згадав шкільні роки, що природно принесло мені безліч позитивних емоцій. Спасибі їм за це)
Я не знаю якого насправді думки про мене мої однокласники і однокурсники, і як часто про мене взагалі згадують, але я щиро хочу побажати вам усім успішного життя, в якій ви ніколи не зіштовхнетеся з тими труднощами, які зараз переживаю я. Я хочу, щоб ви всі були щасливі і гідно прожили життя, виконавши всі свої мрії) Також хотілося б що б ви все побачили цей пост????, але на жаль мало хто підписаний на мене.
Мені дуже хотілося виговоритися, і я радий що нарешті це зробив. Спасибі всім, хто дочитав цей текст до кінця, це дуже важливо для мене. Будьте щасливі, цінуєте особливі моменти в житті, адже вони так швидко проходять, і пам’ятайте: багатство не в грошах і майні, воно в людях, що оточують вас, в емоціях, які вони викликають, і в спогадах, які вони залишають, – написав Павло Павлік.
