Про це у соцмережі facebook пише Тетяна Вербицька, шеф-редактор газети «Номер один».
Сьогодні в Тернополі – найвищий тариф на водопостачання і водовідведення. Плюс до нарахованого – абонентська плата 30 гривень (це за ті папірчики з цифрами, що вам кидають у пошту). А віднедавна нам доводиться платити ще й за недобросовісних сусідів. «Золота» тернопільська вода стала просто «діамантовою» для кишень тернополян. До того ще й ексклюзивний бонус – дводобові відключення води двічі на рік і безкінечні обіцянки «ось-ось добудувати» станцію знезалізнення.
Якщо раніше складалося враження, що тернопільська влада втрачає відчуття реальності, то тепер це вже доконаний факт.
По-перше, нові тарифи набрали чинності після початку війни. Тисячі тернополян враз залишилося без роботи і засобів для існування. Мудрий мер (якби в нас такий був), захищаючи людей, негайно би ініціював рішення виконкому про призупинення введення в дію нових тарифів. Хоча би до кінця року. Так само як він скасував 25%-ве підвищення тарифу на тепло (щоправда, не добровільно, а під тиском центральної влади).
По-друге, казочки про безпросвітну бідність водоканалу вщент розбиваються офіційними фінансовими звітами цього КП. За минулий рік водоканал отримав 31,27 мільйона гривень чистого (!) прибутку. У 2022-му чистий прибуток запланований в розмірі понад 35 мільйонів грн. Крім цього, на свої зарплати підприємство витрачало майже 95 мільйонів торік і 119 мільйонів заплановано у цьому році. Всього у водоканалі числяться до 500 працівників.
У цих маніпулюваннях цифрами, фактами і брехнею винні не уряд і не президент. Уся відповідальність, в тому числі за встановлення безбожних тарифів, лежить виключно на місцевій владі. В нашому випадку – на одній-єдиній особі, яка підім’яла в місті всю владу під себе. Ось чому від нашого мера не було і не буде жодного звернення до Кабміну на захист тернополян – про скасування чи перегляд несправедливих постанов. Тому що відповідь із Києва буде одна: це не постанови погані, це у вас там тарифи захмарні.
По-третє. У місті Тернополі не затрималося жодне (або виправте мене) внутрішньопереміщене підприємство із територій, де ведуться бойові дії. Бажаючих було вдосталь, однак бізнес осів «чомусь» не в нашому обласному центрі, а в інших західних містах. Натомість в Тернополі підвищилася інтенсивність народження нових будок – від поодиноких до цілих рядів. Адже допоки містяни возять волонтерку і проводжають бійців на фронт, ходити на протибудкові протести нікому.
Я не знаю, як вам, а мені соромно говорити про вступ до ЄС, коли в місті панують швидше москалячі правила гри влади з виборцями, ніж прозорі європейські. Мені соромно за той «шанхай», в який перетворюється моє колись чудове зелене місто, яке з кожним роком втрачає свою чарівність і стає низькопробним поселенням. Мені соромно, що в наші кишені безцеремонно пхають свої лапи ті, хто перед виборами бився в груди, одягнуті у вишиванку. Тричі.
