У пам’ять про відомого громадсько-політичного діяча Івана Гавдиду назвали одну з вулиць Тернополя, яка дотепер носила ім’я радянського космонавта Гагаріна, пише НОВА Тернопільська газета.
Вочевидь, перейменували за співзвучністю прізвищ, щоб мешканцям легше було призвичаїтись. Розташована вулиця неподалік Великої Березовиці, веде до районного будинку культури та ЗОШ №8. Іван Гавдида мешкав із сім’єю на масиві «Дружба» в обласному центрі, але часто навідувався у ЗОШ №8, де вчителювали його друзі з товариства «Вертеп». Власне там і формувався осередок національного відродження, тож тепер ім’ям нашого земляка увіковічено той період боротьби за незалежність.
Іван Гавдида був талановитим педагогом і принциповим політиком, значну частину життя віддав для того, щоб закласти зерна патріотизму і націоналізму майбутнім поколінням. Недаремно його послідовників називають «гавдидівцями». «Іване, що там у Києві?», «Яка ситуація в області?» — з такими запитаннями часто підходили тернополяни на вулиці до Гавдиди. Поважали, цінували і покладали на нього великі надії у розбудові української держави. Та, на жаль, 30 серпня 2003-го Івана знайшли з переламаним черепом у Києві, «п’ята колона» зробила свою чорну справу…
Іван Гавдида народився 20 вересня 1966 року в селі Саранчуки Бережанського району. Краяни обрали його депутатом Бережанської районної ради першого демократичного скликання. Він відроджував скаутську організацію «Пласт» — був першим станичним станиці «Бережани», співзасновником куреня «Вовча Ліга», головою Станичної ради станиці «Тернопіль». Очолював Тернопільську обласну організацію Конгресу українських націоналістів, належав до центрального проводу КУНу. Гавдида був заступником голови проводу ОУН. Ініціював створення Молодіжного КУНу, з якого у 2001-ому утворився Молодіжний націоналістичний конгрес — всеукраїнська громадська організація, яка донині називає Івана Гавдиду «хрещеним батьком». У 2001-ому його обрали директором Центру національного відродження ім. Степана Бандери в Києві. У 2002-ому став депутатом Тернопільської обласної ради та керівником фракції «Наша Україна». Від 2002-го був заступником голови Тернопільської обласної організації Українського народного руху (від 2003 року — Української народної партії).
Щороку МНК проводить два табори, що носять ім’я Івана Гавдиди — «Лисоня» на Тернопільщині та «Відвага» на Полтавщині. У 2013-ому встановлено пам’ятні дошки Гавдиді в Тернополі на будинку на бульварі Тараса Шевченка, де розміщена обласна організація КУНу, а в 2016-ому — в Києві на будівлі Центру національного відродження ім. Степана Бандери. У 2011-ому році вийшла книга про Івана Гавдиду «Творець нової епопеї» (упорядники — історики Віктор Рог і Олег Вітвіцький).
Спогадами про Івана Гавдиду поділилися його дружина і побратими
Наталія Гавдида, дружина:
— Те, що на честь Івана Гавдиди назвали вулицю майже через 20 років після загибелі — це заслуга і чоловікова, і всіх, хто пам’ятає його і продовжує розпочату ним справу. Ми вдячні тернополянам, які ініціювали перейменування, голосували. Це данина пам’яті, це гідне пошанування всього того, що Іван зробив у свої неповні 37 років, і того, що не встиг зробити… Людина живе доти, доки про неї пам’ятають. Іван заслуговував на те, щоб ми пам’ятали. Він був яскравою особистістю, активним, цілеспрямованим, оптимістом. Дуже багато зробив для виховання молоді. Те, що нині продовжують його друзі, побратими, послідовники, — це відгомін енергії, яку мій чоловік вклав у свою діяльність. Приємно, що сучасна молодь знає про Івана Гавдиду. Пригадую, як студенти збирали кошти на встановлення меморіальної дошки. В університеті, де я викладаю, вихованці часто запитують про мого чоловіка. Те, що Іван намагався проростити, росте!
Минають роки, життя продовжується, але біль залишається з родиною назавжди… Серпень 2003-го — це зникнення Івана, пошук, слідство, допити. «Якщо це побутове вбивство, то розкриємо, а якщо політичне — то ні, бо ще жодна політична справа в Україні не розкрита», — сказали нам представники слідчої комісії. Півтора року розслідували, а потім закрили справу як нещасний випадок. Згодом хотіли поновити розслідування, але не змогли через брак доказів, часове віддалення. Ми прожили з Іваном лише вісім років. Він був дуже добрим, щирим, порядним, прикладом для наслідування. Хоча й не завжди міг бути з рідними, бо більшість часу присвячував громадській діяльності. Дуже любив педагогічну працю, учні поважали його. «Покращиться політична ситуація в Україні, повернуся до школи», — не раз повторював. Не дочекався, на жаль… Його смерть — велика втрата для нас. Моя мама не витримала стресу — померла через два місяці. Іванова мама досі важко переживає, тато вже покійний. На кожному заході, присвяченому чоловікові, ми вкотре помираємо. Він був частиною нашого життя, все кардинально змінилося… Зараз багато українських сімей втрачають найрідніших у важкій боротьбі. Розумію, що їм доводиться переживати…
Олег Вітвіцький, побратим:
— Іван Гавдида заслуговував своїм життям на те, щоб увіковічнити його пам’ять, зокрема, назвавши вулицю. Правильно і органічно, що таким чином влада вирішила віддати шану. Родом із Бережанщини, але більшість свідомого життя Іван мешкав у Тернополі. Хоча й не на масиві, де з’явилася його вулиця, але часто навідувався туди до «вертепівців». Зараз думаємо, як би наповнити ту місцину інформацією про Івана, його духом. Незадовго після загибелі товариша вперше назвали вулицю на його честь у Бучачі. На Бережанщині також розглядали такі пропозиції. У рідному селі Саранчуки школа носить ім’я Івана Гавдиди. Тернопіль має меморіальну дошку, а тепер ще й вулицю. Іван навчався у Тернопільському педагогічному інституті на природничому факультеті, був одним із кращих студентів. Належав до засновників тернопільського товариства «Вертеп», відроджував «Пласт».
Іван є одним із небесного пантеону борців за Україну в нашій новітній історії. Належить до батальйону, який поклав своє життя на вівтар боротьби за незалежність та збереження державності. Важливо не забувати наших героїв, які протистояли «русскому міру» ще в довоєнні часи, коли у нас нібито був мир, але тривала невидима боротьба проти російського впливу в політиці, в громадському і церковному житті.
На жаль, досі так і не названі особи, причетні до смерті Івана. Розслідування проводилося в часи режиму Кучми, який за великим рахунком і був замовником вбивства. На той час не дозволили повноцінно розкрити справу, а через кілька років такі можливості були вже втрачені. Навіть спроби повернутися до цієї справи не дали конкретних відповідей. Проте ми добре розуміємо, враховуючи попередні замахи на життя Івана, що це було вбивство. Кінець літа 2003-го, суспільство готувалося до президентських виборів у наступному році, вже назрівав Помаранчевий майдан. Іван тоді був керівником фракції «Наша Україна» в обласній раді, займав активну позицію в політичному житті країни. У той період була спроба передати об’єкти Почаївської лаври з державної власності у власність московського патріархату. На сесії обласної ради Іван категорично виступив проти того процесу і добився результату. Він реально опонував не лише діючій українській владі, а й «п’ятій колоні», яка набирала розвою. Неодноразово були спроби залякати Гавдиду, схилити до зміни своєї позиції. Не піддався! Іван становив політичну загрозу своєю безкомпромісністю. 30 серпня його не стало… Не повернувся додому. Іван тоді працював у Києві директором Центру національного відродження ім. Степана Бандери. Кажуть, що не існує незамінних людей, але Гавдида належав до невеликої категорії незамінних. Замінити його як громадсько-політичного діяча, лідера націоналістичного руху так і нікому не вдалося. Наші вороги знали по кому били, чітко вирахували, хто ніс реальну загрозу, хто не ішов на компроміси з совістю. Івана Гавдиди нема вже майже 20 років, але з’явився колективний Гавдида. Більшість його вихованців і наступні покоління молоді, які проходили табори в МНК, «Пласті», «Лисоні», проявили себе в українській політиці, громадській сфері. Зараз багато «гавдидівців» воюють зі зброєю в руках у складі ЗСУ, сил спеціального призначення і ТРО.
… Я забирав Івана з Києва в останню дорогу до Тернополя і його села. Місцева громадськість вирішила поховати його не на кладовищі, а біля церкви у Саранчуках — поруч із могилами учасників визвольних змагань. Це унікальна історія. Остання наша розмова з Іваном була за три-чотири дні до трагедії. Ми зустрілися на заходах для Дня Незалежності і Дня міста. Іван Гавдида був сповнений запалу до праці і незламною вірою в майбутнє України.
Тарас Гребеняк, побратим:
— Коли постало питання про перейменування вулиць у Тернополі, мої друзі звернулися з пропозицією від громадської організації, щоб увіковічнити ім’я Івана Гавдиди. Місцева влада дослухалася. Іван був надзвичайно свідомим і діяльним патріотом, долучався до різних ініціатив, пов’язаних із питаннями національного відродження.
Товариство «Вертеп» — це його дітище. Належав до Української Гельсінської спілки. Свій політичний шлях розпочав із Конгресу українських націоналістів. За його головування конгрес був потужно представлений у структурах влади Тернопільщини. Як керівник фракції «Наша Україна» в Тернопільській обласній раді активно виступав за збереження у державній власності Почаївської лаври, яку тоді хотіли передати православній церкві московського патріархату. Цьому, зокрема, сприяв тодішній президент Кучма. Іван вважав, що ведеться «підкилимна гра» і намагався зберегти святиню. Думаю, що саме це і призвело до його смерті… На той час Гавдида був заступником голови Організації українських націоналістів. Це також багатьом не подобалося. З Іваном розправилися вороги України, які й нині жорстоко вбивають українців. Іван був на вістрі боротьби і розумів, що росія — це постійна загроза для України, що раніше чи пізніше московити знову захочуть поневолити наш народ. Така проукраїнська позиція Івана, безумовно, заважала певним колам.
Гавдида не боявся говорити правду. Якщо деякі політики оминали гострі кути, викручувались, щоб не нашкодити собі, то він був прямим, завжди намагався аргументувати свою думку, вмів достукатися навіть до опонентів, тож на нього зважали. Долучався до усіх процесів, які потребували його присутності, вносив нові ідеї. Прикро, що Іван так рано пішов від нас…
