«Ну що, синочку, підеш?» – запитала Володю, коли 9 травня ц. р. він отримав повістку на східний фронт. «Піду, мамо…» – відповів, не задумуючись, і поїхав до районного військкомату на медкомісію.
Після служби в армії Володимир Магльона з Бодаків Збаразького району залишився у селі допомагати батькам по господарству. Навесні, під час п’ятої хвилі мобілізації, отримав повістку. Спочатку був у Рівному на полігоні, згодом його відправили до військової частини в Десні (Чернігівська область), а звідти – на фронт. Боєць служив у складі 57-ої бригади й з побратимами обороняв наші рубежі на Донеччині – Костянтинівка, Артемівськ, Зайцеве.
Того фатального вечора на їхній опорний пункт поблизу селища Зайцеве бойовики здійснили наступ – відкрили вогонь із стрілецької зброї, а тоді накрили з протитанкових гранатометів. Трьох бійців поранило, а Володимир загинув від ворожої кулі – снайпер влучив йому в голову.
– Володя загинув з честю, як воїн, – плаче мати бійця Оксана Володимирівна. – Його побратими розповідали, що то був страшний бій, хоча вони й трималися мужньо. Я передчувала, що станеться щось недобре. Напередодні трагедії не могла знайти собі місця, в голові роїлися різні думки. Нікому не казала. Тримала все в собі й лише раз за разом набирала номер телефону сина, але зв’язку не було… Востаннє ми говорили 7 листопада. Я ще запитала, як у нього справи, чи спокійно. «Все добре, мамусю…» – заспокоїв. Володя завжди був таким – оберігав мій спокій, бо знав, що хоча я і вдома, хвилююся не менше. У мене, крім Володі, ще п’ятеро доньок, і серце болить за кожну дитину, а він у мене був єдиним сином і того забрали…
15 листопада тіло бійця з Дніпропетровського моргу доправили додому збаразькі волонтери, а наступного дня його поховали в рідному селі на місцевому кладовищі. Щоб провести в останню путь загиблого Героя, зійшлися односельці й люди з навколишніх сіл, рідні, друзі, знайомі й незнайомі, приїхали волонтери й бойові побратими. «За нього і за Україну ми стоятимемо до перемоги», – прошепотів один із бійців, утішаючи згорьовану матір.
Фото Ігоря Крочака
– Ми прощаємося не просто з воїном, а з захисником рідної землі, – сказав під час прощання настоятель храму Св. Миколая у селі Бодаки отець Володимир. – Разом з побратимами Володимир протистояв російському агресорові, що приніс до нас війну, біль і сльози. Ми повинні пам’ятати про всіх загиблих Героїв. Вічна їм слава…
ірина КОШІЛЬ
