Про специфіку терактів в Україні та про те, як останні випадки захоплення заручників мали б змінити пріоритети у державній системі протидії тероризму, УНІАН розповів заступник директора Українського інституту дослідження екстремізму Богдан Петренко.
Теракт у Луцьку шокував всю країну. Що порадите усвідомити читачам – тероризм не має кордонів?
Насамперед, зауважу, що луцький терорист є класичним прикладом терориста з 70-х років минулого століття. Людина захоплює транспорт, вимагаючи розповсюдження своїх ідей. Фактично, він свого досяг, адже достукався до інформаційного простору (те, що мова йшла про набір вирваних ідей – інше питання). Однак, в ХХІ столітті класичний тероризм відходить у минуле. В умовах протистояння з Російською Федерацією ми говоримо про інший вид тероризму – «гібридний», коли не бачимо реального обличчя замовників. Хоча всі розуміють, хто стоїть за чималою кількістю терактів в Україні.
Ми живемо в період нового типу воєн, головне завдання яких – «боротьба за розум», і українці мають це усвідомлювати. У нас відбувається гібридна інформаційна війна з країною-агресором. Росія використовує будь-які засоби, прагнучи сформувати у українських громадян переконання, що їхня власна держава не здатна їх захистити. Чи стоїть Росія за певним терактом в Україні, чи ні – це питання, але вона завжди інформаційно його супроводжує і накручує.
Трохи інша ситуація на Заході, де кожен теракт знаходить собі «власника». Найчастіше відповідальність за теракти бере на себе «Ісламська держава», яка зорієнтована не стільки на проведення атак, скільки на декларування своєї відповідальність за них. Це складова її брутального антисистемного іміджу, сигнал західному суспільству: «Ми вас не чекаємо».
При цьому, складовою іміджу головного замовника терористичних атак в Україні, Російської Федерації, не є демонстрація брутальності чи агресії. Навпаки, Кремль прагне її приховати. Адже його мета – залишитись системним гравцем у міжнародній політиці, але водночас – підірвати авторитет правоохоронних органів та сформувати недовіру до держави Україна. Саме тому не бачимо прямих юридичних зв’язків між Росією та терактами в Україні. На превеликий жаль, навіть наше законодавство не пристосовано до такого нового виду тероризму.
Не Росією єдиною, звичайно. У нас були теракти і до її агресії. Але вони були пов’язані з економічними злочинами – спробами отримати гроші за те, що теракти не будуть повторюватись. Та, як правило, вони були неуспішними для злочинців. А в більшості випадків їх було затримано. Хоча і не в усіх.
Чи є потреба якось вдосконалити національне законодавство з питань протидії тероризму?
На сьогодні головними є дві задачі – чітке позиціювання СБУ серед правоохоронних структур і виконання законів, які вже були прийняті.
Є проблеми з законодавчим забезпеченням саме Служби безпеки України. Тому вона часто займається не тими справами, якими б мала займатися. Маю на увазі економічні злочини, справи щодо корупції, пов’язані з обігом наркотичних засобів. Але для цього вже існують інші правоохоронні структури, а Служба безпеки має займатися виключно питаннями захисту державних інтересів.
Також багато проблем було б вирішено, якби всі правоохоронці діяли відповідно до законів. По-перше, часто політична доцільність у нас стає вище правової. По-друге, немає прецедентного права – і одні й ті самі злочини можуть мати різні наслідки для затриманих. Є проблеми доведення терористичного акту в суді. Бо треба довести не лише сам випадок якогось насилля, але й попередній задум злочинця вплинути чи то на громадську думку, чи досягнути конкретним вчинком якихось інших цілей. Тому більшість терактів розглядаються за зовсім іншими статтями Кримінального кодексу (статті про вбивство, про незаконне використання зброї, про захоплення заручників, про неправдиве повідомлення про мінування).
Між іншим, оскільки терористичні атаки у нас часто проходять за іншими кримінальними статтями, це впливає на фіксацію кількості терористичних випадків в країні та статистику, яка не зовсім відповідає дійсності. Наприклад, дані ГПУ (нині – Офісу Генпрокурора) демонструють зменшення кількості терористичних атак. Так, у 2017 році зафіксовано 1286 проваджень за статтею «терористичний акт». У 2018 році – 950 проваджень. У 2019 році– 909 проваджень. А за півроку 2020-го – 331 провадження. Але за їхньою статистикою десь 99% всіх терористичних актів в країні відбуваються в Донецькій та Луганській областях. Тобто, переважна більшість «офіційно зареєстрованих» терактів у нас – це обстріли України Російською Федерацією.
Глобальний індекс тероризму також фіксує зменшення кількості терактів в Україні. За останній рік ми перемістилася на три позиції нижче – з 21 місця (у 2018 році) на 24 місце (у 2019 році).
Коли дослідники говорять про зниження цифр загроз чи смертності, то теж говорять про зниження обстрілів на Донбасі. А не про терористичні загрози на мирній території. Насправді, є питання до їхньої методики підрахунку. Бо часто цінність життя людини в західній Європі більша, ніж цінність людини в Азії. В умовному Афганістані до статистики включаються значні терористичні атаки, а в країнах Європи навіть напади з ножем стають предметом розгляду.
Щоб говорити про тенденції зменшення кількості терактів в Україні, варто взяти до уваги об’єктивні і суб’єктивні причини. Суб’єктивні причини полягають в тому, то з 2014 року, за час бойових дій Служба безпеки України напрацювала певні методи відстеження, протидії та профілактики терористичних атак. Зрозуміло, що з 2014 до 2020 року і кількість людей на країну, на яких Росія мала свій вплив, знизилася. Водночас, якщо системний тероризм ми можемо трішки знизити, залишається проблема з поодинокими терористами. Одиноким завжди протистояти важче. Важче попередити. Бачимо це на прикладі луцького.
Якщо говорити про об’єктивні причини, нагадаю, що у нас немає замовлення на масові теракти. Ми не входимо в перелік країн, які ведуть боротьбу з ісламістами і водночас, не є ціллю для мільйонів біженців. А Російська Федерація не зацікавлена в тривалих терористичних атаках в Україні, адже вони ведуть до мобілізації населення навколо влади. Криваві атаки – це зростання рівня підтримки влади, мобілізація населення, формування запиту на протидію терористам. І чим більше кривавих терористичних атак, тим менша підтримка проросійських сил. А Росія зацікавлена в збільшенні політичного впливу на Україну. Відповідно, думаю, що напередодні місцевих виборів немає бути терактів з жертвами, замовлених з того боку. Однак перед виборами зростає кількість дратуючих терактів та псевдотерактів.
Вони були завжди, але від початку російської агресії кількість зросла в кілька разів. Для порівняння, у 2013 році було 247 справ по телефонному мінуванню. А у 2019 році – 1715 справ.
Мета псевдотерактів, якщо ми говоримо про замовні політичні – формування розчарування у правоохоронній системі, негативного ставлення, в цілому, до державних органів. Адже весь негатив люди спрямовують не на безликих терористів, а на тих, хто намагається евакуювати їх з вокзалу.
В період перед виборами взагалі підвищується активність людей, градус агресії та оптимізації ідей додає певної хвилі. Оскільки минулі тижні були надзвичайно насиченими агресивними подіями, можна спрогнозувати, що виборча кампанія також буде відбуватися «на підвищених тонах». Можливо, у 2020 році вийдемо на черговий рекорд по псевдомінуванню.
Другий момент, який впливає на зростання кількості псевдотерактів – це інформаційна хвиля. Якщо сьогодні в Києві ЗМІ напишуть про три-чотири псевдомінування, завтра можна очікувати хвилю по всій Україні.
Річ у тім, що люди вважають, що телефонних терористів не затримують. Хоча, насправді, це відбувається часто. Хто найчастіше дзвонить? – Багато осіб це роблять у стані алкогольного сп’яніння. Таким чином, намагаються проявити себе, попередньо почувши, що хтось щось «замінував». Був випадок, коли чоловіка пограбували у супермаркеті, він тричі викликав поліцію, але ті не приїхали. Тож він подзвонив та «замінував» супермаркет. Звісно, тут правоохоронці приїхали відразу. Але затримали, а потім і засудили не крадіїв, а телефонного «терориста».
Минулого року була затверджена оновлена Концепція боротьби з тероризмом в Україні. Що можете сказати про її втілення нині?
Добре, що Концепцію оновили. Хоча й тягнули з цим. Адже до цього протягом п’яти років російської агресії в минулій Концепції значилося, що Україна не належить до держав з високою ймовірністю здійснення терористичних актів.
В Концепції прописано, що антитерористичні організації мають діяти не реактивно (коли є загрози), а проактивно. Тобто, визначати місця ризику, потенційну небезпеку, здійснювати охорону таких місць. Це є позитивом. Також позитивом є окремий пункт щодо кібербезпеки (всі пам’ятають, які потужні кібератаки відбулися у 2017 році).
Централізували координацію протидії терору на рівні антитерористичного центру СБУ, як було прописано. Як наслідок, бачимо розгортання подій в Луцьку, де зіштовхнулися інтереси того ж МВС і Служби безпеки України. Фактично, це призвело до курйозних моментів, коли злочинця захоплювали двічі.
Чи мав би теракт у Луцьку змінити пріоритети у державній системі протидії тероризму?
Перше, все-таки варто побудувати чітку ієрархію того, хто відповідає за антитерористичну діяльність. А це має робити Служба безпеки України. В громадській думці має сформуватися чітке уявлення про те, що антитерористичною діяльності в Україні займається СБУ. Не МВС, не армія, не прикордонники. А саме Служба безпеки України. Всі інші працюють в цьому напрямку, але здійснюють допоміжні функції. Має бути чіткий поділ повноважень з одночасним обміном інформацією.
І тут є не тільки проблема законодавчого врегулювання питання, але й політичні фактори. У Луцьку міністр МВС Аваков, саме як політик, намагався зняти «вершки» з успіху операції, частково перетягнувши її на себе. Поліція має займатися своїми справами, а не влазити в справи СБУ.
Наступне питання щодо інформаційного супроводження теракту та нівелювання його впливу. Цьому треба приділяти більше уваги. Злочинцеві треба формувати імідж злочинця – людини, яка ставить життя інших нижче своєї ідейної маячні. В луцькому теракті інформаційно було зіграно непогано. Громадськість звернула увагу, що злочинець мав раніше судимості. Хоча були певні спроби сформувати йому позитивний імідж філософа.
Також потрібне усвідомлення, що головна мета будь-якого терористичного акту – інформаційний вплив. У нас покриття такого впливу – це вся Україна. Тобто, якщо терористична атака відбулася в Луцьку, це не означає, що її послідовники будуть в радіусі двохсот кілометрів. Ні, вони будуть в інформаційному полі України. Ми побачили, що полтавський злочинець (не називаю його терористом) діяв по лекалах луцького. Якби не було луцького, можливо, він би так не діяв. Проте Національна поліція запровадила посилений режим роботи виключно в західних областях.
Яким чином державі варто було б протидіяти радикалізації в профілактичних цілях?
Почну з того, що в публічний простір не має потрапляти інформація про поступки терористу. Так, перемовини можуть бути, нехай навіть президент їх веде, але в публічний простір це не має потрапити. Так само не мала б потрапити в публічний простір інформація про провал операції щодо затримання полтавського злочинця, який не тільки використав лекала луцького, але зміг втекти від переслідування. Таке супроводження може стимулювати послідовників.
Щодо профілактичної протидії є декілька сфер. Перша – це освіта. Починаючи зі школи, маємо давати практичні знання про успішні моделі позитивної поведінки. Ці приклади будуть противагою історіям «успіху» злочинців, які кинули гранату та потрапили в телевізор (так, їх переслідують, але ж тепер відомі на всю країну!). Діти мають знати конкретні приклади того, як досягти успіху без агресії та насильства. Маємо посилити заняття, які стосуються громадянської освіти, медіаосвіта має розвиватися. Вмикаючи телевізор (який для багатьох досі є головним засобом масової інформації), люди мають ідентифікувати інформаційний продукт.
Якщо говорити виключно про висвітлення тероризму, наведу приклад, як не треба діяти. Це знову щодо «мінера» мосту Метро у Києві. Чоловік погрожував влаштувати вибух на мосту, підірвати держустанови. Але потім постінформаційне супроводження події почало формувати йому позитивний імідж. Мовляв, мав проблеми з коханою людиною. Таким чином, формується уявлення, що для окремих категорій людей або для окремих випадків така поведінка є виправданою. Фактично, вчинок «мінера» може слугувати моделлю наслідування для інших. Але держава має цілісно формувати уявлення про те, що людина, яка здійснює терористичний акт, є злочинцем. Попри будь-які її позитивні досягнення.
На початку розмови ви згадували про специфіку тероризму в Україні у порівняння з ситуацією на Заході. Що ще нас відрізняє? Наприклад, чи є у нас терористи-смертники?
Як правило, терористи-смертники властиві релігійному тероризму. Адже, умовно кажучи, вони отримують зиски після смерті. На щастя, у нас немає випадків терактів зі смертниками. Тим більше, у нас немає фанатичних крайніх ідей, вартих людського життя.
Крім того, ми значно гуманістичніші за людей минулого століття. Людина, як така, у нас більш цінна. Злочинці так само починають любити себе і не згодні віддати життя за ідеї.
Читала, що Україна відноситься до країн, що використовуються міжнародними терористичними організаціями як «транзитні». Тобто, ми не є об’єктом атак, але у нас можуть перепочивати, лікуватися, вербувати нових членів. Що з цим робити?
Було б неправдою сказати, що вони у нас вільно пересуваються і мають можливості робити, що хочуть. Наскільки я розумію, в цьому плані СБУ також працює. Зараз в реєстрі судових рішень є близько десяти випадків, пов’язаних з ісламським екстремізмом. В тому числі, у нас затримували людей, які відносяться до «Ісламської держави».
Інше питання, що Російська Федерація може нав’язувати Україні негативний імідж нібито вільної зони для ісламських терористів. Адже для всього світу ісламський тероризм є найбільшим демоном. Відповідно, країни, які сприяють йому, мають автоматично перетворюватися у ворогів світу. До речі, мабуть, серед ісламських терористів є українські громадяни. Але їхня кількість неспівставна у порівнянні з громадянами Росії, які є серед ісламських терористів. Це теж важливо.
Зрозуміло, тут відіграє роль не стільки наявність реальних терористів в Україні, скільки інформаційний ефект щодо цього. Тому важливі не стільки засоби попередження самого тероризму, протидії теракту, але й боротьба в інформаційній сфері.
Ірина Шевченко
