Побоюючись за своє життя і безпеку, тисячі людей, які опинилися в зоні АТО, залишили майже все, що в них було, і переїхали до інших областей. Одними з таких є багатодітна сім’я, яка переїхала до Тернополя з міста Лутугине Луганської області.
– Наше місто – за п’ять кілометрів від Донецького аеропорту, – розповідає 18-річний Роман, – і його почали обстрілювати торік 19 липня. Майже місяць ми змушені були переховуватися у підвалі, там і їли, і спали. На свіже повітря виходили на кілька хвилин тільки на світанку або ввечері, коли припинялися обстріли, а тоді знову поверталися до сховку…
Коли ми приїхали до Тернополя, то наче потрапили до іншого світу. Як нині пам’ятаю той день 10 серпня 2014-го року – я, мама і ще мої два молодші брати – шестимісячний Сашко і 15-річний Артем стоїмо на пероні Тернопільського залізничного вокзалу, а попереду – невідомість, куди йти, що робити…
Бувало по-різному… Спочатку нам допомогли оселитися в одному із місцевих готелів, пізніше був дитячий будинок «Малютка», після нього нас відправили до Івано-Франківська. Там і досі залишилася мама з наймолодшим, а ми з Артемом навчаємося у Тернополі, він – на першому курсі політехнічного коледжу, а я – на першому курсі політехнічного університету.
Нині найбільше сумую за містом… Часом сниться, що я вдома, а прокидаюся і розумію, що здалося… Або йду вулицею у Тернополі і побачу щось схоже на те, що було у Лутугине і проймає смуток… І, що помітив, скучаю саме за містом, а не за друзями чи знайомими. Під час війни зрозумів, що друзі пізнаються в біді. Та й взагалі тепер у моєму житті багато чого змінилося, я змінився, подорослішав і почав менше довіряти людям…
Мрію про те, щоб жити без війни. Страшно, коли бачиш як помирають люди, коли не знаєш чи доживеш до ранку, коли все, що в тебе було – зруйнували… Хочу, щоб ми нарешті дійшли до того, за що стояв Майдан, щоб ми змінилися і щоб кожен почав із себе, а то в нас поки що – одного змінюєш, а він дивиться на іншого і починає поводитися так само.
