Перший день повномасштабного вторгнення пригадує чітко. Розповідає про велику техніку і багато різних людей, які постійно кричали і не дозволяли виходити з хати.
«Мені тікати не було куди, я й зосталася. Був сильний обстріл, дах з хати зняло, вікна повибивало, стіна дала тріщину, але я лишилася жива.У нас всілякі були…і росіяни, і буряти, кричали голосно, обшуки влаштовували, за чоловіками питали. Жорстокі були, якось кажуть мені:– Мать, дай сигарети…А я кажу:– Та нема у мене.А він мені:– Як найду, пальці відрубаю.А я його тоді й запитую:– Синку, скільки ж тобі років, що ти до нас прийшов пальці рубати?А він мені:– 22…
Важко було. Світла, газу немає досі. Але Бог почув нас, привів нам добрих людей…»
Після звільнення бійцями ЗСУ селища від російських окупантів восени минулого року, ще досі ніби чути стогін пошарпаних будівель, подекуди через чорні очі вікон, темні порожнини постріляних дверей, завивання вітру під дахами, накритими простим поліетиленом…
Команда тернопільських будівельників завершує відновлення будинку Галини Матвіївни. Уже перекрито дах, на черзі монтаж вікон й відновлення благоустрою.
