Потвора тотального гніту і застрашування стоїть напоготові за ширмою, її хижі пазурі ладні будь-кого, ненависного правлячій верхівці, схопити за горло. Ох, і показали б тоді, якби диктаторська машина зрушила з місця! Можна було б газети закривати, журналістів до лісу “на сповідь” возити і впертих на розмір голови вкорочувати, патріотів у під’їздах розстрілювати, заміновувати протестні акції, автоаварії влаштовувати і неслухняних депутатів до тюрми садити. Зрештою, традиційні елементи насильства, облюбовані лицемірною владою, вже давно проходять польові випробування на колонізованій внутрішніми “благодійниками” території. Черчіль якось сказав, що “диктатура є найефективнішим способом керівництва”, маючи за мету порятунок Англії. Наша ж неоголошена диктатура має за мету збереження в Україні рабства, етноциду, голодного животіння мільйонів. Для цього і притлумлює національну волю до спротиву. Нема сумніву, що скорше піде на змичку з регіонально-опозиційним блоком і ведверто путінською агентурою, потоптавши жертви Майдану і АТО, ніж згодиться підтримати національну державобудівну ідею. Щоб не допустити навіть тої сплановано-мізерної кількості українців у владі, будуть не лише гранатами кидати, а застосують, складається враження, і решту відомих методик всесвітньої мафії.

Та вогонь патріотизму розгоряється, не дає йому згаснути кримсько-татарський народ. Не забувають татари сумних подій 18-20 травня 1944-го року і зловісної спецоперації НКВС, внаслідок якої було вивезено з Криму як “врагов народа” 194 110 чоловіків, жінок і дітей. Майже половина (46,2%) з них вмерли по дорозі і в місцях заслання. Мусять протестувати колись дико скривджені, а тепер зраджені, бо їхніх братів убивають, нажите добро відбирають, а соплива прокурорша Поклонська вирікає заборону Меджлісу. Саме існування на українському півострові стає для татарів проблематичним. Чим керувались наші дипломати, коли не ініціювали внесення до порядку денного ювілейної сесії ООН питання анексії Криму? Тим часом татари вже більше десяти днів тримають продуктову блокаду — обіцяють ще й енергетичну. Але ж це і навіть набагато більше вже давно мала робити українська держава. Чому ж президент, ВР, уряд і спецоргани не ввели санкцій, не вжили жодних заходів та не перестали годувати агресора?
Майбутній кандидат Порошенко не цурався публічності, хотів усім сподобатись. Хоч підтоптаний жеківський екскаватор не міг рівнятись до міфічного броньовика, з якого промовляв нащадок жандармського донощика Бланка, спроба реанімувати заяложену методу і революційний спіч оратора були гідно оцінені глядачами, втомленими від нудотних стогонів “проффесора”. У студійному інтер’єрі виглядав імпозантно, тримався впевнено, обіцяв швидко скрутити роги агресорам. А вже коли говорив по-англійськи, публіка просто шаленіла — Мойсей прийшов! Особливо сподобався, коли вимірював ККД високопосадовців кількістю посаджених ними до тюрми друзів. Це вже в якості обраного. Не будемо пригадувати президенту його нескінченних обіцянок “продати власний бізнес”, бо це вже горобці висміяли, але з тих багатьох авансів можна зробити висновок: висока державна особа може не дотримуватись слова навіть частіше, аніж якесь там п’яненьке “нєвєжество шмаровозноє”. У той час, коли тисячі родин нидіють у тузі над загиблими, пропащими безвісти і скаліченими, коли тьма-тьмуща задурених обіцянкою “жити по-новому” має жахливі проблеми з лікуванням і куснем хліба, з оплатою вбогого побуту, коли народ жертвує на армію останнє, коли бездарна військова машина перемелює все нові і нові життя, кримінальна мафія зраджує, бенкетує і зловтішається. Президент дозволив у ці тяжкі часи всім зловленим “капо” української мафії не лише втекти за кордон, а й вивезти награбоване.
Не пильнує головнокомандувач і за своїм підлеглим Аваковим, котрого давно прив’язували до шалених грошей. Бізнес-партнер міністра МВС Ігор Котвіцький незаконно вивіз з України понад 40 мільйонів доларів, котрі були покладені на його рахунок в “Ощадбанку Росії”. Існує обгрунтована думка, що ці 40 мільйонів є частково або цілком грішми многогрішного Авакова, за які він має намір будувати свою політичну кар’єру. Бо ж Арсен — міністр, окрім того, що є улюбленцем і довіреною особою президента, є ще й задушевним другом і ставлеником Арсенія — прем’єр-міністра. І хто зупинить злочинну зграю, якщо ГПУ під орудою Тормоза Пшонкіна стає грудьми на захист корупції і агресивно підриває реформи? Про це вже відкрито, попри всі дипломатичні умовності, заявив 24 вересня в Одесі Посол США в Україні Джеффрі Пайєтт, і цим фактом показав червону картку Порошенку. Бо прокурор без команди президента і кроку не ступить. Ось приклад іншого злочину: суд Великобританії вилучив 23 мільйони фунтів стерлінгів незаконних активів екс-міністра екології Злочевського, а ГПУ на запит британців направила лист адвокатів Злочевського, у якому сказано, що жодної справи проти нього немає. Британський суд мусив зняти арешт з 23 мільйонів, які відразу ж “поплили” на Кіпр.
Суспільний клімат в Україні через такі численні злочинні виверти влади є душогубним, урядовці наші — посміховиськом і пугалом водночас як вдома, так і за кордоном, а наша зовнішня політика — в кишені чужоземців. Влада, ніби в писок води набрала. Навіть Янукович і той на критику огризався, а нинішні “благородія” — ні пари з уст. Верховна влада творить державу для “верхніх десяти тисяч” і постійно бреше народу. А за рахунок мерзенного окозамилювання, грабунку, зради, спекуляцій на патріотизмі і державницькій кризі ретельно сплачується багатомільйонна “подать” кремлівському агресору і нарощуються виробничі потужності… липецької “ROSHEN”. Наш славетний музикант і співак Святослав Вакарчук якось сказав, що, якби був президентом, то для закінчення війни поставив би на карту все, в тому числі особисте і найцінніше. А як вчинив у цій ситуації Петро Порошенко, — всі бачимо. Чи для нього Бог — то гроші і маєтки?
Тепер завернім на місцеве пасовисько, де своїм відображенням у струмочку милується возлюблений нами Пастух. Неприязні чи, боронь Боже, ненависті до нього не маємо, а лише здивування. Якої б то лихої матері нехтувати вищим законодавчим органом України і пертися до Тернополя, для котрого за весь час перебування в Києві не зробив навіть жодного депутатського запиту?
Оскільки Пастух обирався по мажоритарці, то обіцяв усім тернополянам помогти вирішити насущні пекучі проблеми. І що ж? Візьмемо бодай формальний аспект: який з комітетів у Верховній Раді обрав собі наш “герой”? Може, побажав добити ненависну корупцію чи потрусити продажних суддів, ЖКГ допомогти чи місцеве самоврядування утверджувати? Може, освіта, культура чи свобода слова припали йому до душі? Може, Пастух згадав нужденні обличчя простих виборців і взявся гарувати в Комітеті з охорони здоров’я чи зацікавився соціальною політикою, зайнятістю та пенсійним забезпеченням? Ще чого! Хіба може такий “великий спеціаліст” у військовій стратегії займатись вищезгаданими дрібницями? Пастух обрав собі комітет з питань нацбезпеки і оборони. Аби, напевно, запчастини до танків розподіляти, гармати вантажити на платформи, кулемети поночі машинним маслом протирати і снаряди щодня перераховувати, аби якийсь зловмисник, бува, не поцупив?
Знаємо ми Пастуха! Та щоб він руки собі бруднив до якогось там залізяччя? Тарас Тимофійович (о, до речі, вже є два Тимофійовичі від Тернополя, тільки Пастух далеко не деревляний) обрав собі функції “голови підкомітету з питань ефективності використання бюджетних коштів розпорядниками, що входять до предметів відання Комітету ВР України з питань нацбезпеки і оборони”. Як бачимо, і тут потягнуло мільйонера до грошей! І начальники у нього виявилися відповідні. Це — Пашинський, котрий безсоромно влаштував свого сина на високу посаду в оборонвідомство, і Семенченко, про якого “Свобода” від 2 вересня 2015 р. пише: “Супергерой у балаклаві від “Самопомочі” Семен Семенченко виявився “фарбованим лисом” — людиною зі зміненим прізвищем, непевним минулим та незаконно присвоєним званням полковника (Генпрокуратура саме знімає з нього фальшиві погони)”.
Ох, ото як приїде компанія Пастуха на танку до Тернополя, щоб підтримувати свого післанця, буде нам усім…