Коли торік у жовтні в зоні АТО загинув знаний фотокореспондент, доброволець батальйону “Айдар” Віктор Гурняк, здавалося, сумував увесь Тернопіль. Сотні містян прийшли вшанувати його пам’ять. А вчора, 13 жовтня, напередодні роковин смерті Віктора Гурняка, у Тернопільській ЗОШ № 27, де він навчався, відкрили пам’ятну меморіальну дошку. Нам вдалося поспілкуватися з дружиною Віктора — Іриною. Говорити про чоловіка їй досі боляче…
– Ірино, вам довелося пережити неймовірний біль. Однак ви не самотні в своєму горі – нині сотні жінок, які втратили чоловіків на війні. Що вам дало сил не зламатися? Як змушували себе щоранку повертатися до життя, коли зовсім не хотілося?..
– Найперше — це моя родина, яка з перших днів цієї трагічної події була поруч і огорнула мене своєю любов’ю, стала мені надійною опорою. Я щиро вдячна також тернопільському “Пласту” за повсякденну підтримку і допомогу. Не полишили мене і друзі Віктора, ми разом вибирали його світлини, організовували виставки, які потім побачив цілий світ. Це дало мені змогу зібратись, не впадати в депресію, адже в мене залишилась маленька донечка Юстинка, якій я мала стати і батьком, і матір’ю, а ще – віра і молитва. Я прийняла те, чого не можу змінити…
– В останній рік життя Віктора ви практично не бачилися… Спочатку — події на Майдані, потім, будучи волонтером, Віктор допомагав воїнам в АТО, а згодом і сам став бійцем “Айдару”…
– Відколи почалися події на Майдані, втримати Віктора вдома було неможливо. Він був там з першого до останнього дня. Це був важкий рік, ми бачились раз або два у місяць, але Віктор ніколи про нас не забував. Вихований патріотично батьками та “Пластом”, він не міг інакше вчинити, він виконував свій святий обов’язок – захищав Батьківщину. Я розуміла і підтримувала Віктора, просила в Бога сил та терпіння, просила перемоги та швидкого повернення усіх чоловіків до своїх родин.
– А коли він сказав, що сам поїде в зону АТО, намагалися його зупинити?
– “Іринко, я їду на Схід як волонтер та фотокореспондент, не переживай..,” – заспокоював мене Віктор. Я до останнього не знала, що він там як боєць. Тихенько молилась, щоб швидше повернувся до нас живим. Якби не Юстинка, я була б разом з чоловіком на Сході…
– Чи були передчуття, що з ним трапиться нещастя?
– Особисто мені Віктор нічого такого не говорив. Навпаки, оптимістично налаштовував. Я ж мала погані передчуття ще у вересні і дуже переживала, щоб з ним чогось не трапилось.
– Пам’ятаєте вашу останню розмову?..
– Я ще довго зберігала в телефоні час нашого останнього дзвінка – 18 жовтня 2014 року, 16.30… Таке неможливо забути. Останніми його словами були: “Я тебе люблю! Все буде добре, не хвилюйся. Зранку постараюсь подзвонити…”
– Чи сниться вам чоловік, чи відчуваєте його духовну присутність?
– Дуже хотіла, щоб Віктор хоча б уві сні прийшов до мене, і нещодавно він мені приснився. Я була такою щасливою, мені хотілось знову заснути, щоб іще побачити цей сон. Він був дуже короткий, але дуже чіткий і важливий. Я бачила Віктора такого щасливого та світлого. Це навіяло спогади про наш перший весільний танець. Тепер ми танцювали вдруге так ніжно і так любляче, з усмішками на обличчях…
А відчуття, що він поруч, є завжди, я постійно відчуваю його присутність…
– Діти зазвичай легше сприймають усе, аніж дорослі, бо вони ближче до Бога. Юстинка часто запитує про тата?
– Дуже важко пояснити дитині, коли їй два з половиною рочки, що трапилося з татком. Кожного ранку Юстинка чекала, що тато приїде, а мені серце краялося. З часом вона більш свідомо поставилася до цього. Просить розповісти про татка, показати, як він говорить. Тоді я вмикаю наші сімейні відео, і дитя дуже тішиться і розмовляє з ним, а ще бере його фотографію і говорить до нього. Юстинка знає, що тато захищав Батьківщину і що його вбили москалі, а ще, що її батько є ангелом на небі, бачить її, дбає про неї і захищає.
– Щоб порадили жінкам, які опинилися в такій ситуації, як ви?
– Продовжувати ЖИТИ!
оксана СМІЛЬСЬКА