Охоронник команди воєнізованої охорони батальйону Управління поліції охорони в Тернопільській області Микола Василечко працює добу через чотири. Такий графік його цілком влаштовує, адже у вільний від роботи час чоловік займається волонтерством.
Разом із другом дитинства Михайлом Муцом і сусідом Михайла Вадимом Парасочкою від початку повномасштабного вторгнення Микола Василечко допомагає нашим військовослужбовцям та мешканцям прифронтових і деокупованих територій. Улітку 2022-го троє товаришів, у грудях яких бʼються невтомні волелюбні серця, заснували Благодійний фонд «Серця свободи».
Допомоги багато не буває
Чоловіки організовують збір і закупівлю всього, що замовляють наші бійці, й доставляють у гарячі точки. За словами Миколи Василечка, протягом двох років волонтери здійснили понад 60 поїздок на північ, схід і південь країни. Щоразу везуть приблизно пʼять тонн вантажу, а часом ще й чіпляють лавету з автівкою. Уже доправили нашим захисникам понад 20 автомобілів, сотні дронів, амуніцію, сотні тонн продуктів, медпрепаратів тощо. Левову частку допомоги чоловіки отримують з-за кордону.
«З перших днів повномасштабної війни ми організувалися в селі Підгородньому, де я живу, записалися в тероборону і почали допомагати військовим, – пригадує Микола Василечко. – Паралельно я приймав у своїй квартирі в Тернополі людей, які рятувалися від війни, по 12-15 осіб одночасно. Вони тут відпочивали і їхали далі.
Потім я почав їздити в Польщу і привозити допомогу звідти. Мав там звʼязки, бо займався міжнародними перевезеннями. Але мене постійно мучила думка: як живуть люди на окупованих і звільнених територіях? Тому, щойно звільнили Київщину, ми з другом Михайлом Муцом, який живе у Борисполі, та з його сусідом Вадимом Парасочкою поїхали туди. Житомирська траса ще була закрита. Страшно було їхати майже порожнім Києвом.
Після кількох поїздок на Київщину, Харківщину, Донеччину і в Дніпро ми з хлопцями вирішили створити фонд, щоб допомагати правомірно і після Перемоги відкрито дивитися людям в очі».
Повертаючись додому впорожні, чоловіки перевозили меблі й інші речі людям, які переїжджали у спокійніші регіони. Потім, бувало, везли ті самі меблі назад. За кожною такою поїздкою – болючі спогади про скалічених людей і розбиті долі та сімʼї. А в архівах – сотні світлин і відео. Микола збирає їх для майбутнього документального фільму.
«Найгірше, що зводиться нація…»
Рушаючи в дорогу, волонтери ніколи не можуть позбутися четвертого «пасажира» – страху. Він знаходить собі прихисток навіть у серцях, сповнених свободи.
«Боїмось, як і всі. Кілька разів потрапляли під обстріли. Могло вже й не бути нас, – ділиться Микола і додає: – Одного разу забирали жінку з дитиною з Харкова. Приїхали по неї і стали свідками прильоту в сусідній будинок. Відразу вдягнули бронежилети, каски, чоловік тієї жінки швидко виніс речі, половину з яких вона залишила, і ми негайно виїхали. А через сім хвилин чоловік зателефонував і сказав, що на тому місці, де ми стояли, тепер велика воронка.
Ще одного разу ми везли автомобіль у підрозділ, де, між іншим, служить колишній працівник нашої поліції. Це було в околицях Бахмута. Мої хлопці залишилися в Часовому Яру, а я поїхав. До мене мали виїхати назустріч. Їхав через чотири села за навігатором, а попри дорогу посадки, рання весна, все кругом проглядається. Здалеку то тут, то там чутно звуки вибухів, а я то співаю, то молюся, але їду. Заїхав, Богу дякувати. Назад мене привезли броньованим автомобілем, яким перевозять гармату».
Пригадує Микола, як бійці одного підрозділу на сході країни врочисто дякували йому і його товаришам у присутності всього особового складу, а через півроку приміщення, де той підрозділ базувався, вже не було… Пригадує, як діти з жовто-блакитним прапором зустрічали волонтерів у звільненому Ізюмі, як після катастрофи на Каховському водосховищі люди рятували свої помешкання, оплакуючи загиблих…
Важко було на це дивитися, а ще важче носити його в серці, навіть якщо воно сповнене свободи. У памʼяті волонтера навіки залишаться багато історій, від яких сивіли рятувальники, від яких стигне в жилах кров… Але найболючіші враження – від Бучі й Ірпеня в перші дні звільнення цих міст.
«Найгірше, – каже Микола, – що зводиться нація: одні виїхали, одні загинули, а скільки інвалідів, скільки ненароджених дітей, а скільки викрадених!»
До Перемоги – з піснею
Свого часу Микола Василечко закінчив вокальне відділення Чернівецького училища культури (нині – Чернівецький обласний фаховий коледж мистецтв ім. С. Воробкевича), а згодом дві магістратури: Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка за спеціальністю «Мистецтво» і Таврійського національного університету і. В. Вернадського за спеціальністю «Туризм».
Повномасштабна війна змусила чоловіка повернутися до свого першого фаху вокаліста.
«Співав ще в училищі й трошки після його закінчення, коли грав по весіллях, – розповідає Микола. – Потім було не до того, бо бізнес будував. І аж тепер, коли ми почали організовувати благодійні ярмарки, концерти, я почав записувати фонограми й виконувати патріотичні пісні. Про любов поки що співати не можу».
На запитання, що робитиме після Перемоги, Микола відповідає: «Не знаю, але співати буду точно, бо це мене позитивно заряджає».
Ліля КОСТИШИН.
Фото з фейсбук-сторінки Миколи Василечка.
