– Василь мені освідчився цього року 3 квітня, – з усмішкою пригадує Леся. – Ми вдвох пішли відсвяткувати його день народження до ресторану, і там він запитав, чи я стану його дружиною. Важко передати словами, що я відчувала тієї миті, було водночас щемко і боязно. Василь теж хвилювався, це читалося в його очах, а тоді він узяв мене за руку й опустився на коліно. В ресторані всі прикули до нас зацікавлені погляди. Мені перехопило подих: «Зараз моє життя повністю зміниться…» Емоції переповнювали і я розплакалася. «Так, я буду твоєю…» – тільки й змогла відповісти. І він пригорнув мене до себе так ніжно, як завжди це робив, а я стояла в його обіймах і чула, як від щастя мліло моє серце. Тієї миті наче світ перестав існувати. Василь гладив моє волосся, а я заплющила очі й прошепотіла: «Я щаслива з тобою…»
«Якщо доля, то знайдемося, а недоля – не судилося…»
Три роки тому 23-річна Леся Остапа з селища Золотий Потік Бучацького району поїхала на заробітки до Філадельфії (США). Перший рік було дуже важко – чужа країна, мова, люди… Спочатку, щоб дозволити собі нормальне життя, доводилося багато працювати. Леся прибирала у кількох будинках, тоді бігла на курси англійської мови, здавала на водійські права і щовечора виснажена поверталася до самотньої квартири. Вихідні, які вдавалося часом викроїти, йшли лише на те, щоб відіспатися і передихнути, а тоді знову – сірі будні, робота, навчання… Позитивні емоції все частіше відвідували Лесю, коли, прогулюючись дорогою додому в парку, спостерігала за щасливими подружніми парами, які розважали на атракціонах дітей… І потай також мріяла про свою сім’ю…
А торік 21 листопада подруга Іра покликала Лесю до нічного клубу, де вона й зустріла 29-річного Василя Мельничука. Весь вечір вони провели в одній компанії, і коли вже всі збиралися додому, Василь попросив у Лесі номер телефону, але так його й не отримав …
З того часу минуло кілька тижнів. Повернувшись увечері додому, Леся згадала про Василя і вирішила знайти його в соціальній мережі. Увімкнула ноутбук і почала переглядати фотографії на профілях «ВКонтакте», але жоден із тих, хто усміхався з монітора, не був схожий на Василя… Настінний годинник показував о пів на дванадцяту ночі. Леся закрила комп’ютер і підійшла до вікна, за яким спокійно засинало місто. «Не доля…» – подумала про себе і пішла спати…
Наступного ранку, переглядаючи отримані листи, побачила незнайому адресу. Це був Василь. «Привіт, чарівна незнайомко!» – висвітлилося на моніторі ноутбука, коли Леся відкрила листа. «Відповісти чи ні? – і відклала рішення до вечора. – А зрештою, чим я ризикую?!»
Відповідала на листи і серце починало розтавати, а вже через кілька днів Леся з нетерпінням очікувала на зустріч з Василем…
Українське весілля в Америці
– Я жартую, що Василь із краю, «де гори й полонини, і стрімкі потоки рік», як співається у пісні, – усміхається Леся, – адже він з Івано-Франківщини, з селища Отинія Коломийського району. У Філадельфії він уже дев’ять років, працює будівельником. Часто думаю, що життя все-таки непередбачуване, бо ніколи не знаєш, що чекає тебе завтра. Хіба я могла коли-небудь уявити, що зустріну свою долю в Америці, що тут вийду заміж?! А от зустріла Василя і знайшла в ньому споріднену душу. Василь – ніжний, добрий, уважний. Пригадую, щойно ми почали зустрічатися, я захворіла і навіть не могла вийти собі за ліками, то Василь приїжджав до мене після роботи, привозив пігулки, гарячі супи, фрукти, а тоді через усе місто повертався додому…
1 серпня, через дев’ять місяців після знайомства, Леся і Василь одружилися. Весілля відсвяткували у Філадельфії із дотриманням усіх українських традицій.
– Було близько ста гостей, – розповідає Леся, – наші друзі, приїхали батьки. Хотілося зібрати найрідніших і щоб усе було так, як удома, тому й святкували в українському ресторані, де були наші страви, музика, зал у синьо-жовтих кольорах… Моя сестра жартувала, що в Україні весілля організовують у європейському стилі, а я в Америці – в українському. Насправді тут дуже цього бракує. Хоча й є українська школа, садочок, церква, велика українська діаспора, але це все одно чужина… Та й хотілося друзям – американцям і білорусам, показати наші традиції…Тепер я почуваюся захищеною, і не тому, що вийшла заміж, а тому, що моє життя набуло нового сенсу. Тепер мій дім – Василь. Я щаслива і сподіваюся, що через 30 років подружнього життя скажу те саме.
ірина КОШІЛЬ
