4 березня під Маріуполем під час виконання бойового завдання загинув екс-голова Збаразької РДА, волонтер, боєць 73-го центру спеціальних операцій ВМС ЗСУ, 38-річний збаражчанин Юрій Горайський.
Під час розвідвиходу його група несподівано зіткнулася з групою російських бойовиків, і Юрій загинув від ворожої кулі після короткої сутички. Вдовою залишилася дружина Наталя, а двоє доньок – сиротами. 6 березня на повороті до Збаража тіло Героя зустрічало все місто – люди на колінах і “Пливе кача”… Поховали його 7 березня на місцевому кладовищі.
Під час Революції Гідності Юрій Горайський разом з однодумцями організував ГО “Самооборона Майдану Збаражчини” і навіть після призначення на посаду голови Збаразької РДА залишався вірним своїм принципам й активно займався волонтерством. “Юрко довів, що можна бути головою адміністрації, мати в руках великі гроші і не красти, а навпаки, дбати про район, розбудувати його, зробити щось для людей, а не для себе…” – говорив на похороні друг загиблого Олександр Саричев. Щирим, відвертим і принциповим запам’ятають Юрія й волонтери-побратими: “Гинуть найкращі. Боляче усвідомлювати, що нині Україна осиротіла ще на одного патріота, справжнього Героя”.
Торік, у квітні, з приходом нової влади, Юрія Горайського звільнили з посади, що викликало обурення в збаражчан. Активісти “Самооборони Майдану Збаражчини” кілька разів приходили до теперішнього голови Тернопільської ОДА та намагалися переконати його в ефективності перебування Юрія Горайського на посаді. У непростий час, адже Горайський був першим головою Збаразької РДА після Революцій Гідності, налагодив роботу в районі та активно допомагав волонтерському руху. Проте до думки громади не дослухалися, а формально своє рішення вмотивували тим, що, мовляв, нібито не впорався з… планом мобілізації. За владу чоловік не чіплявся і відразу після звільнення пішов добровольцем на фронт. “Почуття обов’язку змусило мене йти на війну, – пояснював своє рішення Юрій. – Не міг я стояти осторонь, коли молоді хлопці на передовій забезпечують спокій і мир для нас, зокрема, для мене і моєї сім’ї. Бог і батьки дали мені здоров’я, і я вирішив, що свою дружину і землю можу сам боронити від цієї погані…”
У 73-ому морському центрі спеціальних операцій Юрій Горайський пішов в одну з найбільш мотивованих розвідгруп, де зібралися добре підготовлені патріоти. На жаль, у ніч на 4 березня його група під час розвідвиходу зіткнулася з групою ворога. Юрій Горайський і його побратим Олександр Хмеляров йшли попереду і прийняли весь удар на себе. Завдяки їхній мужності та самопожертві решта побратимів залишилися живими.
Про коротке, але сповнене глибокого змісту життя Юрія Горайського, можна написати книгу. Нехай першими її рядками стануть слова про нього його друзів-волонтерів…
Алла “Чонгар” Борисенко:
– Юрко був кращим з кращих, пройшов Майдан, став головою РДА, йому ставили палиці в колеса, але він ішов уперед. На посаді робив усе те, за що стояли на Майдані. Він міг вислухати і почути, допомогти і допомагав. Коли прийшла теперішня влада, ми з бійцями та іншими організаціями просили його не звільняти. Юрка підтримували багато людей. На жаль, не допомогло… Його зняли…
У нього була чудова сім’я. Наталя і Юрко – ідеал родини, вони були одним цілим. Наталя завжди була поруч і стояла за нього стіною. Ніхто краще за неї не знав про його болі і радощі… Вічна пам’ять Герою!
Наталя Івашко:
Старобільщина Луганської області сумує разом з Тернопільщиною. Ми, “Самооборона Старобільщини”, познайомилися з Юрієм Горайським, коли він був головою Збаразької РДА. Якось він приїхав з волонтерами на старобільське кладовище забирати тіла своїх земляків, які були поховані у нас як невідомі герої. Рідні за результатами ДНК-експертизи встановили їхні імена. Того дня забирали тіла трьох, а якщо точніше, то була вже ніч. Мене вразило, що державний службовець власноруч проводив ексгумацію тіл своїх земляків, не спостерігав збоку, як це роблять інші, а копав разом з усіма. Після того я постійно ставила його за приклад нашим старобільським чиновникам.
Небеса забирають найкращих… А хто ж залишиться? З ким відбудовувати Україну після війни?..
Ліля Мусіхіна:
– У мене не стало друга. Досі не можу оговтатися і повірити в те, що отой чоловік у формі матроса, якого ми привезли, – наш Юрко, наш “Міль”. Юрко, якого ми так любили за сміх і жарти, якого знали як чесного і безкомпромісного, щедрого на все добре і світле, що тільки є в цьому світі. Ми називали його “Міллю”, бо, коли був керівником свого Збаразького району, поіменно і порозмірно знав кожного бійця-земляка, вболівав за кожного. Тягнув усе, що міг з волонтерського штабу, бо в нього – вояки, про яких треба дбати, і при тому не раз мені казав: “Такі діти йдуть воювати… А я, здоровий хлоп, сиджу тут, у тилу… Соромно, Лілю, людям в очі дивитися…”
Усяке було. Юрко з нашим “Кінологом” возив передачі на фронт і телефонував мені з самого пекла. Було, що ми з Юрком збиралися на 32-ий блокпост по тіло Михальського, бо нам сказали, що віддадуть лише, коли приїдемо самі особисто.
Юрко – Герой. Він таки не всидів у тилу. Пішов до наших підшефних (ми називаємо їх “усиновлені”) в 73-ій центр морських спецоперацій на контракт. Звідти телефонував і розповідав про порядки, про те, як годують, у що одягають…
Тієї ночі Юрко зі ще одним побратимом прийняли на себе весь удар. Загинули вони двоє. Інші, хто вижив, дали ворогові відсіч.
Я ніколи його не забуду і не пробачу його загибелі. І ніхто з нас не забуде. Юрко, тримай для нас небо…
Ірина КОШІЛЬ,
НОВА Тернопільська газета
