Днями минуло два роки від часу, коли моє життя докорінно змінилося.
Якось хотілося написати про свої думки, переживання. може, мій досвід комусь згодиться… А ще, можете мене привітати, я вже живу 2 роки після поставленого діагнозу, скільки я ходила з хворобою до діагнозу, сам Бог знає, – написала на своїй сторінці у Фейсбук тернопільська журналістка Надія Бенькалович.
Ця розповідь про те, як я прожила найпрекрасніші і найповніші півтора року, про Віру, Надію та безмежну ЛЮБОВ. Про підтримку Господа. Про милосердя людей. І про те, як зрозуміти, що ти – найменша піщинка в життєвому морі – важлива для Бога. Про те, що найбільше почуття – це ЛЮБОВ. І що БОГ – це найвища ЛЮБОВ, відчути яку – найбільше щастя.
Це трапилось в лютому 2014 року…
Якось видавалось, що все пазли твого життя гарно складаються один до одного. Все є… діти, чоловік, робота, про яку ти вже мрієш після майже шестирічної декретної відпустки, друзі, рідні.
Ти зрозуміла це життя… Так видавалось тоді… Але ти ще не знаєш, що ти не знаєш НІЧОГО. Пройде декілька днів, і твоє розмірене життя перекреслять декілька слів у висновку лікаря, який робив та читав дані комп’ютерної томограми: «Потребує негайної консультації онколога або гематолога». Ці слова врізалися в пам’ять, напевне, на все життя. Вони окреслили тоді весь мій світ.
«Що робити? куди бігти? Які гематологи, а тим паче онкологи? Я – здорова жінка, в якої, щоправда, трохи поболює спина, ну як трохи – часом нестерпно – і ноги чогось віднімати почало після грипу…»
Але ж ти в Україні. І сама лиш думка в наших реаліях про онкологію викликає ЖАХ. А далі закрутилось-завертілось: лікарі, аналізи… І як результат – діагноз: онкологія. Ні, це – не про тебе… Ні… Ні… Не ВІРЮ…
Сльози, багато сліз… І тут ти розумієш, що все, що ти знала, що розуміла – це все нічого не варте.
БОГ… Ти шукаєш рятунку… ти шукаєш виходу… ти просиш допомоги… Ти й раніше зверталась до БОГА. Але до якогось іншого, Який десь там, далеко, Якому немає діла до тебе, бо ти – маленька піщинка, сіра плямка поміж мільярдів таких же сірих плямок.
Розмова зі священиком… Багато розмов… Слова підтримки, поради молитися, багато молитися, читати святе письмо і лікуватися.
Але одна розмова зі священиком ніби обпалили, ніби вп’ялись в мозок страшним іржавим цвяхом. Це вже пізніше я зрозуміла: ці слова найпрекрасніша порада. А тоді ж вони чорним птахом лягали на мою голову, вимучену думками про те, що далі буде.
– А якщо Бог захоче забрати тебе до себе, що ти будеш робити, – запитав священик?
Я стерпла. «Як забрати, в мене ж двоє малих дітей, стільки ще не зроблено, недолюблено?,,»
– Ти відмовишся, – продовжував отець?
В моїй душі вже намножились і рояться чорні птахи. Я мовчу, бо горло здавлюють сльози. Здавлюють до болю. До нестерпного жахливого болю, який зараз, здається, вирветься з криком і полетить кудись далеко, і з такою силою, що забере мене від цієї неприємної страшно розмови, від тих думок, які від себе відганяєш щодня. У що не хочеться вірити, про що навіть не хочеться згадувати… а тут:
– Ти відмовишся?..
– Хіба я можу?.. Доведеться вмирати, – витискаю з себе, навіть намагаючись посміхнутись…
– То прийми Волю Господа і у всьому покладайся на Бога. У молитвах проси, щоб все, що відбувається з тобою. Відбувалось за волею Бога…
Зізнаюсь, тоді це – була найстрашніша розмова зі священиком. І тільки через певний час я зрозуміла, як багато панотець тоді сказав мені.