Доля цього нескореного повстанця мало відома в Україні. Хоч у шістдесятих роках минулого століття ім’я Юрія Михайлецького нагнало великого страху не лише на село Рукомиш Бучацького району, всю Тернопільську область, а й наробило шуму у самій Москві.
Бо місцеві енкаведисти прогледіли повстанця, що сидів у них під носом цілих двадцять літ, передає Високий замок.
Криївка у скелях
Свято-Онуфріївський скельний монастир у Рукомиші добре відомий у релігійному світі. У його печерах жили монахи ще від XIII століття! Пізніше у цих скелях знаходили прихисток прості люди в часи воєн і лихоліть. Він став притулком і для українського повстанця Юрія Михайлецького — на цілих двадцять літ…
Йшла Друга світова війна. Михайла мобілізували до лав радянської армії. Він потрапив у бій під Бродами, відомий як «бродівський котел». Й звідти, за списками загиблих, не вийшов. Та доля пораненому бійцю, який мав прострелені ноги, усміхнулася. Він прийшов до тями після того, як з поля бою вже вивезли поранених. І застогнав. Цей його стогін хтось почув.
З поля бою його таємно відвезли у прикарпатський Космач. Там хлопця вилікували, він пройшов вишкіл УПАй отримав надважливе завдання, яке мав виконати у Бережанах. Після цього був зобов’язаний себе умертвити. Та накласти на себе руки хлопець не зміг і повернувся у рідний Рукомиш, де жила молодша сестра з малими дітьми.
Інформація про появу мерця швидко облетіла село. На Михайлецького прийшов подивитися «участковий». Зачувши, що недобрим пахне, Юрій чкурнув з хати. Вирішив трохи пересидіти у монаших печерах. Та вони стали йому домівкою на цілих двадцять літ (з 1947-го по 1967 р.) — криївкою у скелях.
«Бандера, вилазь!»
Він спускався до сестри помитися та перевдягнутися, коли було дуже холодно, трохи погрітися, бо ж багаття розпалити в печері не міг — дим би відразу його виказав. Сестра тихцем приносила йому до скельного монастиря їсти. Багато хто в селі здогадувався, що монаші келії не пустують, дехто на власні очі бачив Юрія, коли той гостював у сестри. Та таємницю їхньої родини зберігали, розуміючи, що від радянської влади пощади не буде. Може, й ще не один рік, десятиліття Михайлецький там би прожив. Якби не один юда.
Був кінець жовтня, з полів саме звозили цукрові буряки. Раптом до печер почали звозити з Рукомиша і навколишніх сіл колгоспників. Зібрали біля підніжжя чи не всіх школярів. Знищення упівця, на що вже й не сподівалися кагебісти у Союзі в той час, мало стати показовим.
«Бандера, вилазь!» — крикнув хтось після того, як у печери полетіли димові шашки. Навколо закурився дим. А за мить кагебісти побачили… вогонь. Це Михайлецький палав як смолоскип. У спогадах селян збереглася розповідь «верхушок» з району, що чоловік обгорнув голову куфайкою і, обливши її нафтою, підпалив. Страшна смерть. Хоча офіційного підтвердження того, що Михайлецький таки вчинив самогубство, немає.
Цей бій вважають останнім зі збройної боротьби повстанців проти окупантів. Та дуже швидко кагебісти відмовилися від оприлюднення статусу загиблого. Офіційно оголосили, що згорів… безхатько. Тим часом за те, що двадцять років під носом переховувався бандерівець, полетіли енкаведистські голови — спільний Бучацький та Монастириський відділ НКВС було повністю розформовано.
Обгоріле тіло кинули просто неба
Почувши про страшну смерть Юри, сестра кинулася до хати. За мить винесла речі, що могли про нього нагадувати, й підпалила. Дотла згоріло все. Через страх опинитися в Сибіру не залишила навіть крихітного фото повстанця.
Обгоріле тіло Михайлецького енкаведисти кинули просто неба. Три дні біля нього чатували, вистежуючи, чи ще хто не вийде з глибокого підпілля. Та так нікого й не дочекалися. Вибравши момент, сестра серед ночі на плечах знесла тіло брата і поховала.
Кажуть, донощик, який виказав підпільника УПА, помирав у страшних муках. Навіть стелю люди мусили розбирати, бо віддати Богу душу не міг.
Коли настала Незалежність, воскресло ім’я Юрія Михайлецького. А все завдяки тамтешньому священику Михайлові Суканцю. Він став по крупинках збирати інформацію про повстанця. Та, на жаль, сестра Юрія навіть перед смертю не зважилася розповісти про брата правду, забрала її зі собою у могилу.
Нині на місці трагічної загибелі патріота височіє пам’ятник палаючому повстанцю. Його поставлено коштом колишнього президента Віктора Ющенка, проект втілили за сприяння відомого львівського музейника Бориса Возницького. Він нагадує кожному, хто приїжджає у Рукомиш, ціну здобуття Україною незалежності.
Аби вшанувати пам’ять героя, слід спершу піднятися сходами, що ведуть до статуї Богородиці, яка стоїть у вирубаному в скелі гроті. Далі вузькою крутою стежкою, що тулиться до скелі, пробиратися наверх. Вклонитися фігурам «Жінок-мироносиць», минути символічний вівтар… І відкриється образ чоловіка у розстебнутому пальті та кирзових чоботах. А над ним — хрест. Поруч вбито у стелю позолочений залізничний костиль із табличкою: «Смертю „Палаючого Упівця“ в 1967 р. тут героїчно загинув Юрій Михайлецький». Вічна йому пам’ять.
