Щирі вітання 1 квітня, линуть на адресу Дар’ї Михайлівни Кравець, працівника з комплексного прибирання ПП “Тернопіль Комсервіс”.
Вона вже чверть століття щоденно невтомно працює, аби мешканцям міста було комфортно і затишно як у будинку, так і на прибудинкових територіях. А сьогодні, не покидаючи праці, тендітна, мініатюрна Дар’я Михайлівна з посмішкою переступила у дев’ятий десяток. Каже, що роботі завдячує життям.
Я тридцять шість років пропрацювала на комбайновому заводі, а коли вийшла на пенсію, прийшла в “ЖЕК”, – розповідає ювілярка, – Народилася в селі Кип’ячка, після закінчення школи попала до Тернополя. Коли я прийшла тоді ще на ремонтний завод, там працювало 130 -140 людей. Але я росла, і завод ріс, і кількість працівників зросла до 7 тисяч чоловік. Через рік роботи на заводі мене вибрали в профсоюзний комітет, я виконувала функції секретаря казначея. Була табельником, а потім набула професію токаря. У сталеварному цеху було бліьше дівчат, а от токарів було троє (я і ще двоє дівчат), бо це не жіноча професія. Спочатку було важко, а потімналагодилося, навіть фото моє висіло на дошці пошани. З часом завод став називатися “Комбайновим”. Він випускав бурякозбиральні машини для всього Радянського союзу і закордон. Тут я працювала в віддлі технічного контролю. Закінчила заочно Львівський електро-механічний технікум, після закінчення працювала на посаді інженера. Отримала відзнаку “Заслужений машинобудівник України”. Була налаштована працювати, але завод почав розпадатися, тому пішла на заслужений відпочинок. Втім, вдома не сиділося, то ж пішла працювати прибиральницею. Нині загального стажу маю під 60 років, – розповідає невтомна трудівниця Дар’я Кравець.
Як ми вже писали, жінка на роботу ходить пішки з вулиці Довженка. Раніше вона прибирала двори на вулиці Фабричній, а нещодавно перейшла на іншу ділянку – у двори на вулиці Галицькій, 37, 39 та 56. Дорога займає 35 хвилин, але Дар’я Михайлівна майже завжди йде пішки для того, щоб в шостій ранку вже бути на робочому місці.
– Будильник стоїть наведений на 3.40, але встаю близько п’ятої ранку, люблю ще трохи полежати. Часто, коли виходжу на вулицю, то там ще ніч, але я роботою живу. Раз був випадок, що випав сніг, і на роботу вийшов замість мене зять, то я не знаходила собі місця, чого я не пішла на роботу. Моя робота для мене – основне в житті, – розповідає жінка. – Я люблю свій колектив, пишаюся і горжуся своїми рідними, своїми дітьми, внуками. Хоч мушу сказати, що я погана мама – я не купила своїм дітям хатів. Але маю доньок, зятів, онуків, і вони мене шанують, і я їх щиро люблю.
Дар’я Михайлівна розповіла, що декілька років тому сильно захворіла, і колеги вже не вірили, що вона вийде на роботу. Але з вірою в те, що продовжить працю, жінка не лише перемогла недугу, але й вийшла на своє робоче місце і щоранку з посмішкою зусрічає сонце та жителів будинків, які поспішають у своїх справах.
– Коли перехворіла, то розраховувала на допомогу дітей, але таки справлялася сама. Для мене робота, рух – то життя. Я б може вже і померла, якби не робила. В нас весь рід по мамі такий роботящий, – ніби виправдовується жінка.
