Йшов 15 рік, я була щасливою студенткою Тернопільського вишу, війна далеко позаду, мрія стати медиком видніється на обрії, але ні … не склалося…
Будучи студенткою 2 курсу, я була змушена доглядати за бабусею, яка з дитинства була мені за батьків, тому, не закінчивши вишу, я повернулася на Донбас.
Спершу пройняло глибоке безсилля, депресія, потім прийшло прийняття неминучого іот, я продовжую навчання в колись рідному мені Донецьку, навкруги терикони та люди з поламаними долями та пустими поглядами, а вдумках спогади про Галичину, яка вже встигла полюбитися. Два роки в одноманітті перемішаним із тінню колись квітучого міста пройшли швидко, попереду останній курс і я лікар, але ні … не склалося…
Наприкінці вересня, легким розчерком пера, студенство Донбасу вчергове розтоптане брудним чоботом Кремля, ще й так віроломно. Наказавши своїм вірним прихвостням приховати від людей інформацію «царьок» окупованих Донецьких земель Пушилін видав указ про обов’язкове відпрацювання випускниками вишів на благо «республіки».
Не має оправдання моїм одноліткам, які мовчки дозволили розтоптати золоті студентські роки, але пропри згаяних даремно 2 роки, завдяки моїй любій бабусі, я змогла відродити крила своїй мрії і тепер я знову горда студентка 2 курсу, але тепер уже Тернопільського вишу.
