До редакцій «НОВОЇ…» звернулася 52-річна Оксана Омелянівна Кліщ (на фото) із Бережан. Жінка працювала електромеханіком електрозв’язку в Тернопільській філії ПАТ «Укртелеком», до якої належить Бережанський цех, але цього року в січні керівництво повідомило її про звільнення у зв’язку зі скороченням штату. Не погоджуючись з таким рішенням, Оксана Омелянівна подала позов до суду і виграла. Однак на роботі її досі не поновили, не допускають до виконання обов’язків і щоранку, коли вона приходить до цеху, де пропрацювала 34 роки, перед нею зачиняють двері…
«Звільняйте за законом, інакше не піду»
– Було б не так образливо, якби наказ про оптимізацію виконували законно чи, хоча б про людське око, справедливо, – бідкається Оксана Омелянівна. – У нашому цеху в січні цього року провели реорганізацію – оновили обладнання, комп’ютеризували зв’язок, відповідно й кількість працівників мали зменшити. Якби скоротили мою посаду – все було б зрозуміло, а так… Не розумію: чому на моє місце призначили іншого працівника – без досвіду і без освіти, і чому це називають оптимізацією?!
Власне кажучи, які посади підпадали під реорганізацію, працівники не знали, бо накази Тернопільської філії не оприлюднювали. Добровільно-примусово заяви писали ті, кого обирав (!) начальник дільниці Володимир Вовк. Протягом багатьох років принцип «скорочення» давав йому можливість влаштовувати на роботу родичів і «наймитів», які працювали не там, де були зареєстровані. Так, нині в результаті кадрових перестановок В. Вовка п’ять осіб працюють на одних посадах, а виконують зовсім іншу роботу. Натомість працівники з відповідною професійною підготовкою і досвідом змушені були під тиском керівника писати заяви на звільнення за власним бажанням або за згодою сторін. Як компенсацію за це пропонували вихідну допомогу в розмірі від трьох до шести місячних окладів залежно від стажу роботи.
У зв’язку з оптимізацією у січні також мали звільнити сімох працівників. Шестеро написали заяви ще в листопаді, а Оксана Омелянівна відмовилася. «Звільняйте за законом, інакше не піду», – сказала, а через два місяці на засіданні профкому її звільнили у зв’язку зі скороченням чисельності штату і 12 січня підписали відповідний наказ.
– Те, що я втратила роботу, було для мене ударом, – зізнається жінка. – Але що вдієш?! Поплакала, потім заспокоїлася і вже готова була змиритися, аж раптом дізналася, що замість мене на посаду призначили… водія. Такого стерпіти я вже не змогла. Вирішила, що буду боротися, допоки не доб’юся справедливості, і в лютому подала позов до суду.
Суд виграла, а до роботи не допускають…
Шість місяців тривав судовий процес, який врешті-решт завершився на користь Оксани Омелянівни. 2 липня суддя Бережанського районного суду
О. Данилів винесла рішення: «Уточнені позовні вимоги Оксани Омелянівни Кліщ задовольнити і поновити її на попереднє місце роботи в Тернопільській філії ПАТ «Укртелеком» у Комбінований центр телекомунікацій №142, у цех експлуатації об’єктів зв’язку із місцем роботи в Бережанах. Рішення суду підлягає негайному виконанню».
Оксана Омелянівна вийшла на роботу 3 липня, відмітилася у спеціальному журналі, однак до цеху її так і не пропустили… Три дні поспіль історія повторювалася. Начальник дільниці В. Вовк навіть з лікарняного приходив уранці, щоб сказати, що вона працювати не буде. У четвер, 9 липня, жінка знову вийшла на роботу, але всі кодові замки на дверях уже були замінені. Доступу до приміщення вона не мала, а оскільки відсутність працівника, хай ще не поновленого на посаді, на робочому місці могли кваліфікувати як прогул, жінка викликала міліцію.
– Напевно, цього вони й добивалися, – каже Оксана Омелянівна, – бо досі не придумали, що робити зі мною і з рішенням суду. Але я не розгубилася, викликала міліціянтів, щоб зафіксували те, що мене не допускають до роботи, і тепер щодня ходжу на роботу лише у супроводі. За невиконання судового рішення передбачена кримінальна відповідальність згідно зі ст. 382 ККУ, проте це вже окрема історія, бо мою заяву у міліції відмовляються реєструвати. Не сумніваюся, що, маючи впливові зв’язки, В. Вовк уже встиг про це потурбуватися… А я ж хочу лише отримати наказ про те, що мене поновили на роботі. Я – поважна жінка передпенсійного віку, все життя віддала одній роботі, постійно вдосконалювала свої вміння, щоб іти в ногу з часом, і за це мені тепер така дяка?! Нині живемо у тривожні воєнні часи, має змінитися мислення у людей, та мій сумний досвід показує, що деякі керівники і далі нехтують як законодавчими, так і моральними нормами…
ірина КОШІЛЬ
