Немов за розпорядком, рівно о восьмій ранку чоловік щоденно приходив у цю долину, де багато років тому «безслідно зник» його єдиний син. Його надія, опора та розрада.
У народі долину називають Васильковою. Напевне, галявину найменували на честь квітів, щоби забути страшні події, які тут відбулися. Уся місцина справді всіяна васильками. Вони цвітуть із ранньої весни до пізньої осені. Наприкінці долинки ледь помітний горбок. Хто ж знає, що це могила кількох десятків людей, серед яких і його син?
Подій того загадкового зимового ранку достовірно ніхто не знає, але за стільки років люди вигадали чимало історій. Найпоширеніша з них каже, що сорок трьох чоловіків, які повернулися з Києва, загнали в пастку й усіх повбивали. Звинуватили їх у злочині, якого влада ще не вигадала. Але це просто легенди — люди мусили пояснити зникнення хлопців.
…Теплого осіннього вечора чоловік довго блукав лісом — і ноги самі привели його на їхнє із сином місце зустрічі. Було близько шостої години, сутінки почали огортати ліс. Стежка стелилася опалим листям. Тільки-но він вийшов з-поміж дерев, як помітив, що за кілька кроків від нього, зіпершись на дерево, стояла жінка.
Десятиліттями в цій долині не було жодної людини, крім нього. Хоча місцевість рівна та мальовнича, тут заборонено гратися дітям. Жодна жива душа не насмілиться наблизитися і на десять метрів до першого частоколу, який лише з одного боку відгороджує ліс від долинки.
…Жінка мовчки стояла над горбочком. У чорній одежі, з блідим обличчям, із глибокими зморшками навколо очей, з густою сивиною у волоссі. Видно, що передчасно зістарілася, хоча на вигляд їй було не більше п’ятдесяти. Трималася гордо та впевнено, хоча було помітно, що стомилася. Здавалося, вона не вперше на цій могилі. Але чому старенький досі ніколи її не бачив?
Раптом жінка озирнулась, її права брова запитально звелася. На обличчі не було суму, що притаманний людям, які відвідують могилу, — лише бажання помсти. Очі горіли диким вогнем.
У чоловіка склалося враження, що його тут довго чекали. Але навіщо? Кому він може бути потрібний? На хуторі в нього не було друзів, хоча його будинок стояв посередині вулиці. Приїхавши сюди сорок років тому, чоловік не прагнув товари–ства. Він навіть не знає всіх своїх сусідів. Та й ніхто не горів бажанням мати його за товариша. Нікому він не заважав жити, завжди тримавсь осторонь усіх конфліктів, яких, до речі, було багато. Та й у минулому в нього не було гріхів… окрім одного.
— Що ж, давно я чекала зустрічі з тобою. На другий день після того ранку… — вона очима вказала на горбок за своєю спиною. — На другий день тебе не стало. Я довго шукала, оббігала все місто, але так і не знайшла. Невже ти втік? Це ж підло. Після всього, що ти зробив?
— Хто ви? — він згадав те, що намагався забути всі ці роки. Чи, може, й не намагався? Може, просто переконував себе, що нічого подібного не було?
— Невже ти мене забув? Невже можливо таке забути? А пам’ятаєш, як ти бігав за мною? Я вже тоді знала, що ти обманюєш. Найважливішим для тебе було дізнатися те, що хотів. А я вірила, що кохаєш. Якою ж я була дурепою! І за це поплатилася сином та чоловіком. Чоловік — нехай, він мені був чужий, але син…
— Послухай, мені справді дуже шкода. Я хотів виправити ту ситуацію.
— Побачивши свого сина, ти хотів їх зупинити. Але чужих синів померло багато. Про це ти не думав?
— Мені теж важко, — провадив чоловік, опустивши очі долу. — Ти думаєш, мені легко? Щодня я приходжу на цю могилу і щодня каюсь. Але вже пізно. Мені навіть нема з ким про це поговорити.
— Тільки не жалійся. До речі, ти не знаєш усієї правди, — сказала вона вже спокійнішим тоном.
— Так, — погодився чоловік, — мені досі невідомо, як так вийшло, що на місці постійних зустрічей організації опинився мій син. Мені цікаво, чому ніхто мене не послухав, коли я заборонив стріляти. Чому мені не показали списку членів братства.
— Ти знав усіх членів, крім одного — свого сина.
Чоловік слухав її і не міг повірити. Ні! Він ніколи не повірить, що його син належав до Організації українських націоналістів. Людей, яких його батько все своє життя переслідував та намагався знищити. Ні, цього не може бути!
Жінка помітила, що чоловік не вірив її словам, тому поспішила продовжити:
— Я знаю, важко було повірити, що син зраджує батька. І заради чого? Заради України, — останні слова вона сказала з певною часткою зневаги та презирства. — Він приєднався до спільноти за півроку до того, як помер. Те, що мій покійний чоловік керував організацією, ти знаєш.
— Ти обманюєш. Ти хочеш мені помститися, тому й вигадуєш. Мій син завжди мене підтримував, — розгублено мовив чоловік і пригадав, що не раз про таке думав, але одразу ж відкидав ці думки. Не може він собі уявити, щоб його син був заодно з бандерівцями.
Але здоровий глузд брав гору над відчаєм. Усі дані вказували, що хлопець опинився на галявині не просто так. Як він, батько, зміг не вберегти сина? Чому не перевірив тих клятих списків? Якби він був уважнішим, син був би живим, здоровим… зрадником. Його син — зрадник. Чи так сильно він ненавидить Україну, що дозволив убити єдиного сина? Відповідь очевидна.
— Я прийшла сюди не для відвертості, — жінка ступила крок назустріч чоловікові. — В мене залишилося одне невиконане завдання, — з цими словами вона витягла з-за пазухи пістолет та націлила його в груди своєму ворогові. — Я прийшла помститися. Так, чоловіка я не кохала, але ти однаково не мав права його в мене забирати. А син був моїм усім… Ти позбавив мене всього…
Так вони стояли, здавалося, цілу вічність, перш ніж на її обличчі промайнула тінь чи то страху, чи то сумніву.
— Я не можу, — видихнула. — Занадто сильно я тебе ненавиджу. Смерть для тебе буде порятунком, якого ти не гідний. Мені ж він потрібний, бо щоночі я бачу в снах своїх рідних. Я так більше не можу, — і вона повернула пістолет до себе та без вагань звела курок.
— Стій! — крикнув. — Не треба!
…Як дістався додому, чоловік не пам’ятає. Він був дуже стомлений та брудний. Більше за все хотів померти, опинитися на місці жінки, імені якої він не пам’ятає. Він їй заздрить. Не роздягаючись, заліз під ковдру. Занадто багато думок. Вони його поїдають, віддирають по шматочку. «Тільки б забутися», — подумки повторив разів двісті. Але людина повинна страждати. Перш ніж померти, вона мусить витримати стільки болю, скільки зможе. І ні грама менше.
Уранці встав. Не снідав. Відразу пішов до лісу. Блукав там до вечора, проте у Василькову долинку не посмів піти.
Так тривало днями, місяцями, роками. Та на могилу він більше не ходив. Не тому, що зневажав сина. Просто приходити туди — те саме, що переживати ті два жахливі дні з минулого наново, а це занадто боляче. Одного дня його похід до лісу стане останнім. І тоді закінчаться страждання. Закінчиться вся історія. Помре останній, хто знав правду.
Джерело: Вільне життя, Оксана СОЛОНИНКА, с. Конюхи Козівського району
