33-річний Володимир Лось родом із Донеччини, останніх 15 років мешкав і працював у Сумах.
Торік у липні, повертаючись із Горлівки, він зник разом із другом Андрієм та його мамою й після того на зв’язок з рідними не виходив. А нещодавно до Володимирового брата Ігоря зателефонувала якась жінка й повідомила, що бачила чоловіка, схожого на зниклого, на Тернопільському приміському автовокзалі. Нині Ігор у Тернополі й сподівається, що йому все-таки вдасться знайти рідну людину.
– Ми не знаємо нічого про Володимира вже більше року – відтоді, як він у липні 2014-го поїхав у Горлівку, що на Донеччині, щоб забрати свого друга Андрія Величка з полону, – розповідає Ігор. – Ми, якщо чесно, вже втратили надію, але тут знову з’явився промінчик і ми не могли за нього не вхопитися…
Про те, що з Андрієм сталася така біда, ні Ігор, ні Володимир не знали. Дізналися, коли його вже відпустили, бо саме тоді він попросив Володимира забрати його додому.
– Володимир нікому не сказав, що збирається в поїздку, – пригадує Ігор. – Дружині лише обмовився, що йому потрібно буде поїхати ненадовго у справах. Напевно, не хотів, щоб вона зайвий раз хвилювалася. Я тоді був у відрядженні в Івано-Франківську і також нічого не знав. У той день, коли зник Володимир, я побачив у новинах, що збили пасажирський «Боїнг-777» і зателефонував до брата, щоб запитати, що й до чого, але його телефон був вимкнений… Не відповідав він і наступного дня, також не було зв’язку з Андрієм та його мамою.
Коли рідні почали розшукувати зниклих, з’ясували, що вони встигли виїхати з Горлівки, але що було далі, – ніхто не знає. Щоб їх знайти, зверталися в усі можливі офіційні й неофіційні структури – в офіцерський корпус, СБУ, МВС України, шукали й серед полонених, здавали аналізи на проведення ДНК-тесту, думали, може, вони серед загиблих, але все марно.
– В усіх структурах, куди ми зверталися, казали прямо: ніхто нічого не зробить, крім вас самих, – каже Ігор. – Тоді в нас уже зовсім опустилися руки. Але що було робити?! Дивився, як на Володимира чекає його семирічний син Мишко, як побивається дружина, і знову брався за пошуки. Розмістив інформацію з фотографією Володі та номером телефону в соцмережах, на інтернет-сайтах і, як виявилося, недаремно. Кілька тижнів тому в соцмережі мені написала одна жінка, що бачила чоловіка, схожого на мого брата, на Тернопільському приміському автовокзалі, а тоді через кілька днів зателефонувала уже касир того ж автовокзалу і сказала, що чоловік, схожий на Володимира, купував квиток. Він погано розмовляв, був не при собі, тому й запам’ятався касирці. Не пам’ятає точно вона лише, куди він їхав, але точно недалеко, бо за квиток заплатив усього 16 гривень.
У п’ятницю, 11 грудня, Ігор із Сум приїхав до Тернополя, щоб зустрітися з касиркою, яка бачила його брата. З собою привіз оголошення, щоб розклеїти на автостанції зі сподіванням, що Володимир ще туди повернеться і побачить, що на нього чекають рідні. Ігор написав також відповідну заяву в ГУ Національної поліції в Тернопільській області і звернувся до редакції «НОВОЇ…» з проханням до усіх, хто може знати про місце перебування брата, телефонувати за номерами: (098) 20 86 614, (095) 73 05 274, Ігор Олегович Лось.
Ірина КОШІЛЬ
